— Гонза був дуже радий, тату, що я приїхала, щоб потурбуватися про тебе. Він запитував, як пройшла операція, і як ти, він хотів би тебе побачити. Зрештою він запропонував, що навесні приїде, ми змогли б знову всі разом побачитися.
Недовірливий погляд, я нічого іншого й не чекала, але це моя вистава, вона мені подобається.
— Наприклад, на Великдень, казав він.
Я бачу, як йому важко не думати про те, що він щойно почув. За його лобом це все перемелюється, він нервово жує булочку з маслом і джемом.
— Тату, Гонза — хороший хлопець. Він має добру роботу, працює, як віл…
«Не тиснути, — кажу собі, — до весни в нього ще є багато часу в усьому розібратися». Після сніданку він тренується ходити по квартирі, щодня обережно ускладнюючи завдання. Удень, коли перестає дощ, ми йдемо надвір. Він згадує, що я скоро поїду. Останній тиждень. На голову мені падає листя з дерев, лавочка й пісочниця з гіркою на дитячому майданчику притрушені жовтим листям.
— Я хотів тобі ще дещо сказати, поки ти не поїхала, — каже він, ми стоїмо серед панельок, тримаючись під руку. — Я не хотів писати про це в листі. Ти пам’ятаєш стару Махову?
— Звісно. Я навіть бачила її за воротами, коли їздила покласти мамі квіти на могилу.
— Так, одного разу вона вхопила мене за рукав просто на цвинтарі. Це було вже року з півтора тому. Добігала через площу з палицею вже ледь-ледь… Я зараз у цьому ненабагато кращий.
— А що вона хотіла?
— Розповідала мені, що тоді, улітку, коли це сталося з Венцою, — зиркає на мене тато, — він саме працював у них у хаті, оббивав їм веранду. Він не встиг це зробити до вечора, і Маха, її син, який уже…
— Я знаю, тато, він помер.
— Маха йому сказав, щоб він прийшов наступного дня вранці. А Венца нічого на це не відповів. Тож Маха знову своє «до завтра, Венцо». А Венца ніби-то каже: «Я цього вже не дороблю». А Маха: «Чому не доробиш?» А Венца ніби-то тільки повторював, що не доробить, і пішов геть… Стара Махова це чула. І Маха був того вечора останнім, хто бачив його живого.
Я міцно тримаюся за тата. Чи він за мене, не знаю. Навколо бігають діти, щебечуть, як ластівки.
— Чому ж нам Маха про це ніколи не говорив?
— Ну, знаєш, він же урядовець… І це тоді не личило.
Анна все ще худа, волосся коротке, пофарбоване в особливий світло-каштановий відтінок, який їй дуже личить. Ми вітаємося за руку й коротко обіймаємося при вході. Вона веде мене до вітальні, я знову через багато років у її квартирі. Тут усе вже інакше, сучасні меблі, скляний низький столик, точкове освітлення на стелі. Тільки одну річ я впізнаю — милий низький комод із дерева, із трьома малими шухлядками. Старовина від прабабусі серед цієї сучасності чудово виділяється. Єдиний спогад про стару сільську хату, якої вже давно немає. Я дивлюся вражено й мені здається, як влучно це характеризує Анну. Вона живе сучасністю, але не забула. Ніби зачарована, я не можу відвести погляд від старого комода й тільки пізніше помічаю, що, окрім Анни, на мене дивиться ще й та дівчина зі світлою косою, яка минулого разу мені відчинила і яку мені Анна тепер намагається представити. Її звуть Маґда.
Вони сидять поруч на дивані, а я навпроти в кріслі, між нами — бутерброди, закуски та кава. Анна до мене підготувалася, бо знає мене й знає, що я люблю солодке. Я хочу чути все й відразу, але Анна починає розказувати зашвидко, так, ніби за цих п’ятнадцять років із нею не сталося, власне, нічого цікавого. Називає три фірми, в яких працювала, а тепер нібито працює на якогось місцевого багатія, як вона говорить. Із Маґдою вони познайомилися п’ять років тому, вона працює масажисткою у фітнес-центрі. Вона б дуже хотіла до Південної Америки, тож я маю розказати їй про Мексику й Аргентину. Маґда вивчає іспанську, показує мені підручники. Потім перепрошує і йде, вона відійшла від масажного столу лише на годинку, щоб мене побачити, сьогодні вона працює аж до десятої.
— Вона дуже мила, — кажу я Анні.
— Тебе це здивувало? — вона запитує просто й дивиться мені в очі, від її погляду я відчуваю спокій і рівновагу.
— Знаєш що, — стенаю я плечима, — у нас у Роттердамі ніхто цим не переймається.
— Але тут у нас, у маленькому місті, не так, не забувай.
Більше вона про це не говорить, запитує про тата й Міладу, про мої подорожі.
— Я маю тебе насварити, — сміється вона. — Ти раптом зовсім перестала мені писати. Я тоді послала тобі до Лондона, мабуть, іще два листи, а коли ти за рік не повернулася, я взагалі не знала, що з тобою сталося.