— Я знаю, Анно, я погана. Але тоді в мене було багато роботи із самою собою.
— Лише через роки я дізналася від твого тата, що ти в Австралії. Я зустріла його в Будєйовіце на різдвяному ярмарку. Він тоді ще думав, що ти скоро повернешся.
Потім Анна замовкає й дивиться на мене якось інакше, і я відразу розумію, про що вона хоче поговорити. Я ще трохи вичікую, тепер уже від якоїсь хвилини нічого не зміниться, якщо вже вона не сказала мені цього за двадцять два роки.
— Я хочу розповісти тобі, що сталося тоді у вісімдесят шостому на хлумецькому роздоріжжі, — починає вона, — коли ми поверталися з Олешніка з танців, Хозе, ваш Гонза і я…
Вона говорить зв’язно, як той, у кого було достатньо часу про все подумати й сто разів переповісти це самому собі. Коли вона дістається того головного, у неї аж трохи стишується голос.
— …Хозе пив увесь вечір лимонад і був неприємним, я пам’ятаю, що зовсім не розуміла, чому він, власне, хотів їхати на ті танці, якщо йому все не подобалося і він не танцював, лише наїжачено сидів біля столу. Саме того дня я розповіла йому радісну новину, що вагітна. Гонза літав залою, скрізь були його знайомі, вони пригощали його горілкою. Пива він випив десь із три за вечір, а скільки було пригощань, я не знаю…
Я відчуваю все більшу знервованість у її голосі, вона робить довші паузи й часто дивиться кудись за мене, ніби бачить оце все десь удалині.
— …ми поїхали відразу після півночі, я вже не витримувала там із Хозе. Гонза ще не хотів, але коли він побачив нас обох, із настроєм на нулі, то вже нічого не говорив. Був туман, і Хозе їхав досить швидко, я боялася, і ми ще раз посварилися в автівці, я сиділа поруч із ним, Гонза — позаду. Потім Хозе виїхав на перехрестя, швидше за все, що він узагалі не подивився або був зовсім неуважний, бо злий. А потім нас викинуло, це був жахливий удар…
Я бачу по ній, що вона хоче вже закінчити, хоче мати це позаду, але водночас чим далі, тим важче підшуковує слова.
— …Я стояла на дорозі й бачила Хозе, який вилазив за мною із правих дверцят, ліві не можна було відчинити. Раптом ми опинилися ззовні всі втрьох, я була рада, що ми цілі, а потім ми пішли до тої автівки, вона лежала на даху, догори колесами, це було жахливе видовище. У цей момент проїхала інша автівка, теж у напрямку Глубокої, як і та, перша. Хлопці переговорили з водієм, потім авто поїхало й Гонза сказав, що той пан подзвонить у швидку. Потім ми дуже довго були там самі, принаймні мені так здавалося. У тій автівці було двоє чоловіків, але до них не можна було ніяк дістатися, Хозе ввесь час повторював, що той, хто поруч із водієм, мертвий. Гонза казав, що їх звідти не можна витягати, що треба почекати швидку, а потім Хозе почав істерику, кричав, що це жахлива річ, що я вагітна, і що ж буде далі. Зрештою він побіг у поле, тікав геть, як навіжений, а Гонза побіг за ним. Він його наздогнав, і якийсь час вони стояли там у полі, Гонза тримав його обома руками за плечі й щось говорив. Коли вони повернулися, то…
Анна не знає, що далі, я гладжу її плечі й кажу, що далі вона й не мусить розповідати.
— Ми тоді уночі на тій трасі пообіцяли одне одному, вигадали це хлопці, що це залишиться лише поміж нами трьома, назавжди. Мені це здавалося огидним, але зрештою я їм також пообіцяла, що нікому про це не скажу.
Анна плаче в мене на руках, я відчуваю, що це тихий плач полегшення, я гладжу її волосся.
— Це було найгірше літо мого життя, Гано. Я боялася зустріти Гонзу, тебе, твого тата чи маму, я не могла стерпіти Хозе… Я поїхала до тітки, у неї був знайомий лікар у лікарні. Спочатку взагалі не хотіли це робити, бо вже було досить пізно…
— Хозе тебе змусив зробити аборт?
— Він тиснув на те, що в селі про це ніхто не знає, лише лікарка. Не знав, що ти про це знаєш. Гонзові він пізніше сказав, що я втратила дитину в тій аварії…
Коли Анна заспокоюється, ми йдемо трохи пройтися вулицею. Біля сусіднього дому я раптово згадую й показую на п’ятий поверх. На вікнах опущено жалюзі, як і минулого разу.
— Я добре пам’ятаю? Це вікна пана Тушла, Анно?
— Так, це його квартира.
— Тато стверджує, що він уже помер.
— Він живий, за ним доглядає донька.
Я тішуся й уголос планую зустріч.
— Не роби цього, Гано, — крутить вона головою.
— Чому?
— Він уже зовсім не виходить. Нещодавно я зустріла його доньку, він навіть не впізнає людей.
— Я не можу уявити, що не зайду до нього. Я хочу знати, як йому жилося усі ці п’ятнадцять років…