— Як жилося? — усміхається Анна. — Ці жалюзі в нього опущені вдень і вночі.
— Чому?
— Спробуй уявити, що він бачить із вікна.
Коли я повернулася спиною до панельки, побачила вершечки башт атомної електростанції. Анна дивиться на мене.
— Із п’ятого поверху він бачить ці вежі як на долоні, розумієш? Він навіть не може визирнути з вікна.
— До дідька, я й не зрозуміла.
— Але хроніку він писав іще недавно, — продовжує Анна. — Знав, хто куди переїхав, коли зруйнували село, люди писали йому, хто помер, у кого народилася дитина тощо. Окрім того, усі на поминальні дні зустрічалися в костелі святого Прокопа.
Ми ходимо районом, але вниз до центру йти не хочеться, тож ми продовжуємо говорити на дивані. Я розповідаю про свої зустрічі з Хозе, зі старим Конопкою і про поїздку до Гонзи. Анна показує мені на ноутбуці світлину родинного свята, сімдесятиліття батька. Я кажу, що рада була б побачити її батьків, але що лишилося вже менше тижня, тож, імовірно, вже наступного разу. Мені спадає на думку, що в гаманці у мене є мій список. Я ще нікому його не показувала, але Анні можна. Він уже трохи прим’ятий і брудний. Анна сміється й подає мені ручку, щоб я викреслила її ім’я.
— Бачиш, хто в мене залишився насамкінець, так?
Анна проводить пальцем донизу й спиняється біля третього від кінця імені.
— Ти не знайшла Надю? Я ходжу до неї стригтися щомісяця, оцей колір мені зробила вона.
Розказує мені, де в Наді перукарня, уже майже десять років вона на першому поверсі дому, який вони з чоловіком збудували собі в передмісті. Її доньці вісім років. Потім Анна опускає палець на самий кінець списку й дістає мобільний.
— Я подзвоню Оліні. Скажу, що ти сидиш поруч мене.
Вона бачить по мені, що я не вельми окрилена від цієї ідеї.
— Ми зустрічаємося майже щомісяця. Вона щоразу приїжджає, коли хоче поговорити й відпочити від родини.
— Я маю це зробити сама, Анно. Скажи краще, де її знайти.
— Ти ж не захочеш це відкласти? — запитує Анна й на звороті мого списку малює план села на Збудовських болотах.
Як іде дорога, де пожежна станція — і навпроти ставить хрестик.
— Знаєш, я завжди собі уявляла, коли думала про Оліну, як колись до неї приїду, вона працюватиме в шикарному магазині, підфарбована, на шиї золото, вдягнена в костюм від «Гуччі», обслуговуватиме лише обраних замовників…
Анна сміється, як дурна.
— Ти ж пам’ятаєш, — нагадую я їй, — вона завжди казала, що не хоче працювати, як її мама.
Я ховаю цей дивний шматок паперу назад у гаманець і розпитую, що робить Оліна.
— Дозволь себе здивувати, — каже Анна. — І раз уже ти до неї поїдеш, можеш їй дещо відвезти? Я завжди записую їй нові фільми жахів.
Вона принесла три DVD в паперових обкладинках, підписаних фломастерами.
— Вона не змінилася? — запитую й перечитую назви фільмів: «Мертва Мері», «Кривавий курорт», «Дім тисячі трупів».
Час промайнув, виявилося, що вже десята вечора, я сиджу в автівці, Анна пропонує, щоб я ще трохи почекала Маґду, ми могли б разом піти у бар тут на районі.
— Наступного разу. Вранці о сьомій я везу тата до лікарні на процедури, — кажу я.
В’їжджаю на гірку біля Тина, проминаю велетенські освітлені вежі електростанції, радіо в автівці вимкнене. У голові все стрибає, відчуваю, що не можу зосередитися на керуванні. Чим ближче те місце, тим більше б’ється серце й холонуть руки на кермі. Лише тепер помічаю, що біля перехрестя стоїть нова заправка. Маленька, лише на дві колонки. Світло від заправки освітлює все поблизу. А так все лишилося таким, як і тоді. Наближаюся до Глубоцького заповідника, гальмую, по обидва боки дороги — ліс. Звертаю на лісову дорогу й вимикаю мотор. Відчиняю дверцята й перекладаю мобільний телефон із однієї руки в іншу, ніби він попече мені долоні. «Здається, іще не так пізно», — кажу собі. Дисплей світиться в темряві, я шукаю номер, навколо шумлять дерева.
Якийсь час звучать довгі гудки, потім чути голос Гонзи. Він усе ще для мене якийсь новий.
— Не заважаю? Іще не пізно?
— Ніколи не пізно, — чую, як він сміється.
Як типово. Одразу навіть не знаю, із чого почати, що сказати в цій паузі. На мить мені здається, що він точно знає, чому я дзвоню.
— Я сьогодні говорила з Анною. Я все знаю.
Тиша. Не чути навіть його дихання.
— Їй треба було комусь розказати, Гонзо. А кому ж іще, окрім мене? Їй відлягло від серця. Через стільки років та обіцянка мовчати давно зайва, ти не думаєш?