— Що я маю тобі сказати?
Його голос звучить дуже спокійно. Про аварію він точно не хоче говорити. Він так і каже. Я дихаю якийсь час глибоко, щоб заспокоїтися.
— Чому ти про це не сказав батькам, Гонзо? Принаймні тоді, коли ти в дев’яностому після амністії повернувся додому?
— Я хотів їм сказати. Але ти не бачила тата. Із ним не можна було говорити, він поводився, як переможець холодної війни, ніби той листопадовий переворот зробив саме він. Йому все було зрозумілим, він уже давно нібито знав, що комуністи ось-ось підуть. І вся революція відбулася лише завдяки тому, що він у якомусь забитому селі щонеділі старанно ходив до церкви…
Він говорив усе ще спокійно, але його дещо гумористичний тон відлунював мені болем, через тата.
— Він постійно мені повторював, що найважливіше — це каяття, що коли я буду щиро каятися, знову зможу стати частинкою людської спільноти. Я сидів там у цій панельній квартирі й відчував, що нічого не змінилося, навпаки, стало ще гірше, що з цією людиною я просто не порозуміюся. І коли він не вгавав, я послав його в дупу.
— Ти не зміг себе перемогти, хоча б задля мами? — шепочу я в слухавку.
— Я хотів їй усе написати. Але ти ж знаєш, як я люблю це робити. Я відкладав, поки не прийшов лист від тата, що…
— А на похороні? Ти мав сказати йому хоча б тоді.
— Не вийшло, Гано. Повір.
— Чому?
— Він поводився так, ніби маму довів я, а не він…
— Гонзо..!
Я сиджу ще якийсь час у відчиненій автівці, а потім вмикаю мотор і виїжджаю на головну трасу до Будєйовіце. Я знову прокручую в голові цю розмову й свою останню фразу: «Це за тебе ніхто не зробить, Гонзо, ти маєш сказати це татові сам». Я розмірковую про те, як не вибовкати все самій, і мені спадає на думку, як добре те, що я вже за кілька днів поїду. Як на перший раз, цього для мене було забагато.
Близько пів на одинадцяту я відчиняю квартиру й тихенько йду до своєї кімнати. Скрізь темно, тато вже спить. Перш аніж заснути, я прокручую в голові карусель, ніби за часів сільського свята. Кольори, голоси, обличчя. Гонза, Хозе, Оліна. Я думаю про пана Тушла, дев’яносторічного старого, як він писав ще багато років у маленькій панельній квартирці з видом на атомну електростанцію хроніку села, що вже багато років не існує. А ще я розумію, що сьогодні вперше в житті я почула, як Анна плаче.
Я повертаю вузькою непрямою дорогою довкола заплавлених озер. Жовтневий вітер жене асфальтом листя тополь і беріз. На лобовому склі з’являються перші патьоки від дощу. Я роблю ще один закрут і праворуч бачу луку з нескошеною пожовклою травою, галявину, самотню стодолу й ще одне озеро. Гальмую й в’їжджаю в село, на сидінні поруч лежить мініатюрний план, накреслений ручкою. Ліворуч — пожежна станція, як і має бути. Подвійні ворота, перед ними — бетонний майданчик, що заростає травою. Їду повільно, хати оточують дорогу парканами. Праворуч показується низька будівля. Стара бетонова штукатурка, вкрита пилом вітрина й алюмінієві скляні двері. Я виходжу з автівки, іде дощ, повіває холодний вітер, я піднімаю комір куртки, на голову натягнено бейсболку. Я роздивляюся малий сільський магазинчик, побудований, найімовірніше, у сімдесяті. Скляна вітрина повністю заліплена збляклими рекламними наліпками мінеральної води, морозива, кексів і горілки. Я зазираю досередини й трохи вагаюся. Чи означає Аннин хрестик саме цей жалюгідний сільський магазинчик продтоварів?
Я вдихаю й беруся за алюмінієву ручку дверей. Заходжу до приміщення, заставленого поличками, посередині — довгий двосторонній стелаж, навколо нього — вузький прохід, яким заледве можна пройти. Спереду — прилавок, за ним — полички з пляшками алкоголю й сигаретами. Відразу ж упізнаю той вольовий голос, який заповнює весь магазин. Продавчиня, що стоїть на переносній драбині й вирівнює товари на полицях, повернута до мене спиною, злиться на людей, що стоять відразу біля дверей. На висоті грудей — малий відкидний столик, прикріплений до стіни. На ньому стоять дві розпочаті пляшки пива, за які тримаються ті постаті в чоботях. На одній — подертий темно-синій плащ, на голові — берет, це чоловік із посивілим масним волоссям, стоїть спиною до входу. Навпроти нього — кістлява жінка в хустці, на ній розстебнутий ватник, під ним плетений светр, на худих руках, що показуються з рукавів, світяться сині вени. Я чую від них в’їдливий запах хліва. Двоє відповідають на моє привітання, але продавчиня в грубому светрі й червоній жилетці із жовтим рекламним написом на спині навіть не обертається.