— Я не буду вам щодня повторювати, що тут не пивниця. Просто заберіть це пиво й випийте його надворі.
— Там холодно, — зауважує гугнявим низьким голосом чоловік і сьорбає з коричневої пляшки.
— Мені все одно, випийте вдома, але ж не тут! — завершує дискусію пронизливий вереск.
Обидвоє й справді починають рухатися, беруть у руки пляшки і йдуть. Двері за ними зачиняються, і я знову чую той знайомий голос, тепер уже значно спокійніший.
— Візьміть, будь ласка, кошик, гаразд? Я скоро зачиняюся, працюємо до п’ятої.
Я слухняно беру пластиковий кошик для товарів. Продавчиня вже стоїть за прилавком, у руці тримає ручку, на мить відриває погляд від паперів, а потім знову щось пише. Вона мене не впізнала. Я дивлюся на неї, обличчя здається мені трохи повнуватим, волосся має світле мелірування, вона взагалі погладшала, але це вона, Оліна. Хмуриться над паперами, розкладеними на прилавку.
— Щодня їм про це товкмачу, — додає для пояснення, радше вже самій собі. — Приходять сюди просто зі свинарника й гадають, що їх тут хтось буде нюхати…
Щоб не стояти там отак по-дурному й мати трохи часу, я обходжу стелаж із товарами, кладу до кошика якесь печиво для тата й банку маринованих огірків. Підходжу до прилавку з іншого боку, для певності знімаю бейсболку й опускаю комір куртки. Вона зайнята паперами, рахує й бубонить під ніс цифри. Із колами під очима, ненафарбована, у рекламній жилетці якоїсь продуктової компанії, рукави светра натягнено на руки аж до пальців, бо в магазині досить холодно. Я стою просто біля неї, біля прилавка, і серце мені заледве не вистрибує.
— Я хотіла запитати, чи є у вас заварні тістечка.
— Їх привозять у четвер, — відповідає вона автоматично й раптом її рука з ручкою спиняється посеред ненаписаних цифр.
Якусь мить так і зостається, вона видивляється на папери. Потім підводить очі. Ми дивимося одна на одну.
— Привіт, Олі, — вичавлюю з себе.
Вона обходить прилавок.
— Ходи сюди, — говорить і розкриває обійми.
Я вже не можу сказати й слова, клубок підступає до горла, притискаю її до себе, обіймаю, кудись зникають усі обіцянки, які повторювала собі чотири тижні тому в літаку, жодного плачу, жодних сентиментів. Лице занурено в Олінине волосся, що пахне сигаретним димом, я плачу, як мала дівчинка.
— Уже п’ята? — запитує охриплим голосом Оліна, коли ми рознімаємо обійми.
Очима, переповненими сліз, я шукаю стрілки годинника. Вона показує над холодильник із лимонадом і мінералкою, там на стіні висить червоний годинник із логотипом «Кока-коли». Вони показують рівно п’яту. Оліна йде до дверей, дзвенить в’язанкою ключів і зачиняє двері. Жодна з нас іще не оговталася. Оліна сякається в паперову хусточку, а я стою над своєю покупкою, що викладена на прилавок, і дістаю гаманець.
— Забудь про це. Бери й ходімо, — наказує Оліна.
Я лишаю автівку перед магазином, Оліна показує навпроти на гуртожиток, у якому живе її мама зі старими батьками. Ми проходимо далі на п’ятдесят метрів, де стоїть старий будиночок, із полущеною штукатуркою, але під новою стріхою. Я йду півкроку за Оліною, раптово усвідомлюючи, яка ж вона пречудова. Вона без вагань веде мене до себе додому. Ніби ми востаннє бачилися тиждень тому. Мене це знову вражає.
— Ми купили його сім років тому, — показує вона на будиночок. — Петр переробив електрику й воду, за рік, мабуть, будуть гроші на новий фасад, — обраховує Оліна.
Перед ворітьми я раптово спиняюся. Оліна вже стоїть за ними, тримаючись за ручку, і озирається на мене.
— Що сталося? Ти ж більше не плакатимеш, правда? Це вельми заразне…
Я витираю очі й слухняно хитаю головою, входжу за нею у двір. Оліна показує на дашок для автівки, якої немає.
— Петр із Матиашем поїхали в Будєйовіце на хокей. У них абонемент на вищу лігу. Постійно дуріють то з футболом, то з хокеєм. Знаєш, хлопцям треба гратися, а то вони роблять капості, — вона поглядає на мене й делікатно посміхається.
У них є Матиаш, якому невдовзі буде тринадцять, і десятилітня Олінка. Вона вдома робить домашні завдання, я розмовляю з нею, поки Оліна в кухні готує нам каву. Вона кличе нас до столу, батон на бутерброди уже порізаний, ми їй допомагаємо, а потім сидимо у вітальні, заставленій важкими темними меблями. Оліна розповідає, як вони живуть тут, у селі, а я про себе підраховую, скільки ж віталень за неповний місяць у Чехії я відвідала. І тут мені дають до рук альбом зі світлинами. Відпустка на Ліпні, перебудова дому, Петр і Матиаш на футболі. Із останніх світлин видно, що Петр також погладшав. Спереду лисіє, але за гривою на потилиці все ще доглядає.