— Іноді хочеться його вбити, — запросто коментує Оліна, коли мала йде до своєї кімнати. — Але тобі я, зрештою, не маю цього розповідати, правда ж?
Ми дивимося одна на одну. Я хочу сказати щось важливе, дорогою я це повторювала собі, виправляла порядок слів і таке інше, але Оліна все одно не дає мені сказати.
— Він займається дітьми, це так, і в домі робить багато роботи…
Оліна продовжує, я бачу, що вона міцно тримає дім. У момент, коли вона замовкає, я передаю вітання від Анни, віддаю диски з фільмами жахів і кажу їй про свою ідею зустрітися в пивниці «У Сладеків». Потім вона хоче покурити, ми стоїмо надворі, уже не йде дощ. Тепер вочевидь моя черга розповідати, бо Оліна про все розпитує.
— Ти одружена? — запитує вона, коли її сигарета вже майже викурена.
Я хитаю головою, що ні.
— У тебе з хлопцями не так, як у нашої Анни, часом?
Я виймаю з куртки гаманець і показую їй світлину з Фредеріком.
— Хто це? — перепитує вона.
— Той, із яким я зараз зв’язалася.
— Почекай, цій світлині років із двадцять, ні?
— Минулорічна.
— Скільки ж йому років, божечку?
— Двадцять дев’ять.
— Молоді сили? Але ж ти хитрунка, де його знайшла?..
Мала Олінка стежить за нами через вікно, як ми сміємося й вимахуємо руками, тільки, на щастя, не чує, що ми базікаємо про чоловіків.
— Знаєш, що Петр возить дітей туди, де була хата Гразділів? — каже Оліна й махає доньці, що ми вже йдемо всередину. — Він знає ліси навколо, ходить туди за грибами. Він хоче, щоб наші діти знали, де їхній тато провів дитинство й де раніше жили дідусь із бабусею. Він так дратується, що молодь сьогодні вже не знає, що там узагалі колись було село.
— Я теж там була. Там усе заросло травою.
— Петр увесь час говорить, що купив би ту землю від електростанції назад і побудував би там хатинку. Залежить від того, чи будуть добудовувати ще два блоки, чи ні.
— Анна про минуле вже особливо не згадує, — кажу я.
— І правильно робить. Коли я дивлюся на бабусю й дідуся, які все ще переживають, бо в них забрали дім… Я вже тільки лякаюся, коли згадую, скільки їм тоді заплатили. Це було смішно. Із вашими було так само. Знаєш, скільки б ті хати коштували зараз?
— Вони навряд чи могли тоді захищатися. Тепер я це знаю.
— Зараз теж не набагато краще, — посміхається Оліна. — Вони й далі водять нас за ніс. Пам’ятаєш, як тоді, за комуністів, постійно повторювали, що ми маємо поступитися електростанції, бо з того будуть тільки вигоди, що в нас буде найдешевша енергія й так далі? Хочеш знати, скільки ми платимо сьогодні? У нас, мабуть, найдорожча електрика в республіці. Бо ми начебто найменш заселена область. Хай ідуть до дупи!
— Не нервуйся, — заспокоюю я, коли бачу, як вона розійшлася.
— Та мені до них немає діла, до всіх цих ідіотів, — махає вона рукою кудись за горизонт, — у мене двоє здорових дітей…
— І дах над головою, — додаю я.
— У кредит, — докидає вона, і ми сміємося.
Після восьмої Оліна пропонує мені ще почекати, бо Петр із Матиашем повернуться з Будєйовіце за годину. Але я вже хочу їхати, тож Оліна проводжає мене до автівки. Коли ми підходимо до магазину, вона знову дзвенить ключами, відчиняє і за мить повертається з повними руками. Подає мені чотири великі морозива, які вистуджують мені руки. Грошей не хоче.
— Вітання татові, з’їсте ввечері під телеком.
— Треба мені газувати, щоб вони не розтанули, — кажу я й відчиняю дверцята автівки.
— Гано, — Оліна стоїть навпроти мене й раптово виглядає страшенно нещасною, — я дечого тобі не сказала.
— Що таке?
— Наприкінці листопада я йду під ніж. Мені оперуватимуть підшлункову, у мене з нею проблеми вже багато років.
— Усе буде добре, — посміхаюся до неї.
— Дуже боюся, — вичавлює вона з себе й кидається мені на шию.
Ми довго стоїмо обійнявшись. Лише ми вдвох окрай села, навпроти пожежної станції. На сидінні автівки починають поволі танути чотири морозива.
У малому сільському закладі нічого особливо не змінилося. Старий пан Сладек уже не працює, йому вже майже вісімдесят, він лежить удома, у нього ревматизм. Але барна стійка та сама, на неї падає штукатурка. Подерті стільці теж здалися мені такими ж. Тільки на столах світяться нові зелені рекламні скатерки, які надав пивзавод.
Ми сидимо втрьох навколо столу, четвертий стілець порожній. Хозе, звісно, теж покликали, але він сидить біля бару із двома іншими чоловіками, а більше нікого немає. Він заледве відповів нам на привітання, коли ми увійшли. Я нікого з його столу не знаю. Я кричу до нього, де Швабал. Хозе мені кричить, що той виїхав із села дванадцять років тому.