— Дякую, — сказала я, коли ми зустрілися, а корови вже лягали на жовту збиту солому, щоб спокійно жувати.
— Ну за що тут дякувати, за кілька жмутків соломи, — відповіла вона, — передавай вітання мамі і йди вже, я все дороблю.
— Дякую вам.
— Ей, Гано, — вона підійшла до мене ближче, — я не хотіла перед Швабом, ти ж знаєш, який він…
— Що трапилося?
— Кажуть, у Конопків учора була швидка. Зденєк нічого не казав?
— Я нічого не знаю, учора ми не бачилися.
Сповнена усіляких страхів, я сіла на велосипед і від площі поїхала не вниз, до річки, а далі по дорозі на кінець села. Праворуч уже було видно дядьків сад і стріху його хати, але я зупинилася раніше, біля хати на схилі. Я обіперла велосипед на ворота, обійшла дім і ззаду постукала у вікно. Почекала в садку біля паркану. Зденєк вийшов через задні двері у своєму святковому одязі, усміхнувся до мене, і відразу стало краще, страх із черева кудись подівся. Мені подобався цей погляд, коли він ішов до мене по траві, і коли був біля паркану, я обхопила його руками за шию й заховалася в його обличчі, його красивих віях і бровах. Я поцілувала його в губи, ми торкалися одне одного всім тілом, і я відчувала, як у мене вливається його спокійна енергія, мене втішав повільний ритм його дихання.
— Мама знову в лікарні?
Він кивнув і повернувся до будинку. Тато вийшов із дверей, я привіталася. Він тримав у руці відро і йшов до колонки.
— Ходімо, — сказав тихо Зденєк, — я хочу піти хоча б на хвильку.
Ми вийшли на задвірки й пішли до лісу, вітер був ще дуже холодний. Я повернулася і якусь мить постояла, село лежало під нами, і вода в річці неначе теж зупинилася. Зденєк ледь-ледь потягнув мене за руку, ми пішли далі вгору узгір’ям до зеленої стіни смерек.
— Її знову забрали у нервове?
— Спочатку в травматичне.
— Що сталося?
— Вона поранила собі руку.
— Навмисно?
Ми зупинилися. Він дивився в траву.
— Вона засунула руку в такий тканий мішечок, у якому ми тримаємо сушені яблука, і молотком поламала собі пальці й руку.
Я лише насухо ковтнула й усім тілом сперлася на Зденєкові груди. Він повільно гладив моє волосся.
— На мішечку лишилися плями крові. Коли швидка поїхала, тато цей скривавлений шмат ганчірки викинув на гній.
— Не думай про це, Зденєку. Вони допомогли їй і дали щось заспокійливе.
— Ми поїдемо по неї. Завтра.
За хвилинку ми дійшли до лісу. Сіли під першою смерекою.
— Він усе ще там, — сказав Зденєк.
— Хто?
— Той шмат тканини. Він усе ще там лежить, на купі гною.
Внизу, під схилом, вигулькувала стріха хати Конопків, а під нею було видно частину будинку дядька Венци. За нею — сіра смужка річки. Моя кофта пахла коровами.
— Прийти до вас увечері дивитися телевізор?
Зденєк вперто дивився вниз на свої міцні робочі черевики.
— Або сходіть із дядьком Венцою на рибалку. Або давай візьмемо Царя на довгу прогулянку вздовж річки, хочеш?
Над нами пролітали розірвані хмари, вітер гнав їх по небу. Я вдихала повітря з першими ароматами весни. Була дев’ята ранку, мені хотілося їсти, у мене боліли руки й ноги після ранкової зміни. Ми знову спускалися вниз у село, я думала про те, що мені треба приготувати вдома обід, бо мама лежить.
В її очах був такий вибачливий вираз, ніби хтось дорікав їй тим, що їй знову стало зле. Я на хвильку підсіла до неї на крайчик ліжка.
— Мамо, можна мені позичити ту коробку. Ти ж обіцяла.
Вона посміхнулася й кивнула. Я побігла у вітальню й відкрила секретер. Велика коробка від цукерок була зовсім унизу, схована під іншими речами. Я витягнула її й зазирнула в спальню.
— Я візьму її до дядька.
— Що ти з цим робитимеш? — похитала головою мама.
— Я хочу написати історію нашої й дядькової хати. Там лишилися речі від діда й прабаби.
— Там багато всякого, іще з тих часів, коли дід плавав по Влтаві, — сказала мама. — У Венци в хаті, у світлиці, яку ви ділите з Гонзою, спали плотарі.
Я зачинила двері й лишила маму відпочивати. Я віднесла коробку у свою кімнату й думала про неї ввесь час, поки в кухні готувала обід. Вони ж не можуть знести хати, які стоять тут уже двісті років.
Увечері я вирушила з хати, тато щось закричав навздогін, але я вже була поза досяжністю його голосу, поза його впливом. У садку в мами цвіли весняні квіти, вітер був сповнений пахощів. Я перейшла посірілу площу й постукала в низеньке вікно за завісою. Оліна висунула голову. За хвильку вона вже стояла на порозі, светр, джинси, волосся зібране у хвостик, через плече торбинка кольору хакі. За нею стояла її молодша сестричка.