— Агов, дівчата, давайте розповідати якісь страшні історії, — знічев’я почала Оліна.
— Цього ми давненько не робили, — усміхнулася Анна.
— Ей, ви знаєте цю… про придорожній готель, де готували добрі стейки? Зупиняється хлопець увечері біля закинутого готелю, усередині жодного гостя, але він сідає й замовляє стейк. Йому приносять його стейк, він куштує й потім запитує офіціанта, чи не відкриє він йому секрет приготування. Як вони готують такі чудові стейки й…
— Це стара, — перебила її Анна.
— …зажди, я Гані розповідаю. І ось хлопець спускається вниз у підвал за офіціантом, а там стоять великі білі холодильники, офіціант відкриває один холодильник, а в ньому на гачку висить розділене на порції людське тіло без шкіри…
Коли в Оліни завершився запас страшних історій, було вже близько півночі. Від вогнища лишився тільки гарячий попіл, і нами трусило від холоду. У пляшці з-під вина я принесла води з річки й полила вуглики, що ледь-ледь диміли. Вони зашипіли, і від нашого вогнища залишилося тільки чорне болото. Ми пішли через ліс до села. Оліна йшла першою й вельми поспішала, щоб вийти з темного лісу. Анна вхопила мене за руку й притримала, доки Оліна крокувала далі у своєму маскувальному плащі. Ми разом зіскочили з лісової доріжки в дерева. Оліна незабаром зрозуміла, що зосталася сама. Вона роззиралася й стиха нас кликала.
— Дівчата, ви здуріли, де ви?
Ми з Анною стояли, притиснувшись до дерева, і ледь стримували сміх.
— Дівчата, я вас усе одно бачу, ви справді дивні…
Вона пришвидшила кроки, а ми з Анною перебігали від дерева до дерева й вели перестрашену любительку жахів аж до самого краю лісу.
Коробка від цукерок лежала на моєму столі біля вікна так, як я її там і залишила. Я підняла кришку. Три листи, вийняті з конвертів, були згори, підготовані для Гонзи, але видавалося, що він їх навіть у руках не тримав. Узагалі не відкривав коробку. Я знову її прикрила й вийшла зі світлиці на вулицю. Мотоцикл Гонзи стояв у дядьковому дворі на траві, а сам Гонза обмотував виделку картатим паском, на баку його «Яви-259» лежало дві котушки, червоно-біла й чорно-біла, обидві картаті. Ручки він обплітав кольоровою ізолентою, яка утворювала з боків бахрому. Я тихо підкралася до нього ззаду. Мабуть, я все ж таки трохи сопіла, бо брат раптом повернувся й сильно злякався.
— Сестро, ти дурепа! — вилетіло в нього, коли він побачив мій страхітливий усміх.
Якийсь час я спостерігала за тим, як він зосередився на роботі з мотоциклом. Сонце припікало, Гонза був напівроздягнений.
— Чого ти витріщилася? — повернувся він до мене.
— Тебе шукав тато.
— І що? Подивися, яка черепаха, — сказав Гонза, трохи відійшов і напнув на животі м’язи, які було добре видно під шкірою.
Він нахилив підборіддя й замиловано дивився на свої плечі й груди, біцепси, накачані штангою. Його шкіра трохи засмагла на сонці й була без жодної плямки.
— Тебе треба було назвати Нарцисом.
— Не тринди, сестро, боксуй.
— Облиш…
— Давай, склади кулачки й бий.
— Ти все одно ніколи не будеш культуристом, ти важиш усього лише шістдесят п’ять кілограмів.
Я підгорнула рукави й зі всієї сили почала гамселити його в живіт. Він стояв упевнено, ніби кам’яна стіна, і сміявся з того, як мої кулаки відбивалися від його живота, і з моїх гримас при цьому. Дуже швидко я стомилася, у мене боліли руки. Він легенько штовхнув мене, я втратила рівновагу й впала на траву. Він засміявся й повернувся назад до мотоцикла. Тепер я зблизька побачила золоті зірочки, наліплені на баці з лівого боку, про які дівчата нещодавно розповідали біля вогнища, їх там було п’ять, маленьких наклейок, рядочком одна за одною. Я підвелася.
— Ти тепер зустрічаєшся з Луцкою Вацеків?
— Яке тобі діло? — відрізав, навіть не підвівши голови.
— Це буде шоста зірочка на баку, так?
— Зникни, сестро…
— Тато просив, щоб ти щось допоміг у садку.
— У мене немає часу.
— Чому ти це робиш, Гонзо? Ви знову посваритесь, і мамі буде погано.
— Я маю робити все, що хоче він? — Гонза розсерджено випростався й дивився на мене згори. — Якби було тільки так, як хоче він, я б цілими днями полов грядки, копав ріпу й вечорами читав би «Яна Цімбулу». Навіть на будівництві я не був би зараз, бо він мене змушував іти до Табора на землеробство. О так, усе життя копатися в лайні…
— Він хоче, як краще…
— Мені срати, чого він хоче.