Порізана картопля стояла готова в каструлі, ми з мамою — у нашій обідраній кухні з фіранкою на вікні, де радіо грало ще один сонний вальс. У цей момент відчинилися двері з коридорчика, і я відчула хвилю свіжого повітря. Тато став у дверях і сказав, що до мене прийшли. Я вийшла на ґанок, перед будинком був Петр. Він стояв, спершись на паркан, і усміхався до мене. На ньому був чорний светр і джинси, у яких він був і вчора на танцях. Він озирнувся на автівку позаду себе, дверцята водія були відчиненими.
— Ти можеш поїхати зі мною?
Я відразу ж кивнула, навіть не знаючи, куди.
— Візьмеш друкарську машинку? — запитав Петр.
— По неї треба заїхати до дядька, — прокукурікала я, коли згадала про нашу вчорашню розмову.
Я сіла в автівку біля Петра й показувала йому дорогу.
— Ви вчора перебрали. Оліні погано ще й досі.
— Вона з нами не поїде?
— Не хоче в авто, боїться за шлунок, — сказав він, — пішла ще полежати.
У дядька у світлиці я взяла машинку, поклала її у футляр, який поставила на заднє сидіння Петрової шкоди. Ми виїхали за село, і тільки за кілька кілометрів я зрозуміла, що вже не стою біля умивальника в нашій кухні. Щось справді сталося. Петр трохи хрипів, майже весь час мені щось розказував, ми їхали тією ж дорогою, як і вчора з Хозе та дівчатами. Петр казав, що єдину друкарську машинку закрито в місцевому нацкомітеті в райцентрі. Але вони вже не будуть випрошувати й боротимуться за своє село самі. Ми виїхали на головну, на зовсім нову широку дорогу до Будєйовіце.
— Бачиш, дорога в них уже є, тепер починають будувати. Он там, — показав він праворуч, — щодня проїжджають десятки вантажівок.
— У нас дехто й досі говорить, що це неправда, що нічого не зміниться.
— Поглянь сюди, перші будинки вже зруйновано задля нової дороги. А в листах, які прийшли в район, чітко написано, що зона безпеки — у радіусі трьох кілометрів від електростанції. Це кожен може вирахувати. Це ясно як день.
Я хотіла слухати Петра далі, сидіти поруч із ним, і коли ми в’їхали в село, я ледь стримала подив, що дорога промайнула так швидко. На площі він зупинився не біля свого дому, а з іншого кінця.
— Тут живе Тушл, — сказав він.
Він узяв футляр із друкарською машинкою з заднього сидіння й постукав у вікно. Хата була простою, внизу її було побілено до самої трави, я встигла помітити, що в будівлі був трикутний фронтон і посередині дата 1897. Ми пройшли через маленький палісадник до дверей. Зсередини на мене повіяло вогкістю каменю й маринадом для огірків, у кімнаті стояв кухонний стіл і була грубка з плитою, на ній — смальтові каструльки. Двоє літніх чоловіків підвелися з-за столу, Петр представив мені пана Тушла. Сиве волосся навколо залисини, поверх картатої сорочки одягнено светр, плетений великими петлями. Другим був пан Бертак, із сусідньої хати. У нього було дуже зморшкувате обличчя, густе волосся, зачесане назад, уже зовсім біле, він точно був старшим, аніж пан Тушл. Його широке обличчя рожевого кольору, у кишені сорочки виднілася відкрита пачка цигарок. Обоє були стурбованими, я вийняла машинку з чорного футляра, мала при собі й стосик паперу. Якийсь час вони дивилися на мою машинку, обклеєну зусібіч кольоровими наклейками з емблемами автомобілів і мастил. Я поклала поміж двох аркушів темно-синій копіювальний папір і накрутила все це на каретку. Кухонний стіл був зависоким, мені довелося підняти руки, відтак писати було не вельми зручно. Пан Тушл показав мені аркуш паперу, списаний дрібним охайним почерком.
— Ти прочитаєш? — запитав він.
— Звісно прочитає, Франто, — засміявся пан Бертак, — ти ж хроніст.
— Ви могли б мені подиктувати? Так буде швидше.
Пан Тушл узяв аркуш у грубі пальці, став поруч зі мною й голосно читав. На білий папір падали перші літери, ніби краплі дощу, коли він б’є по стелі веранди в хаті дядька Венци.