— Корабельна пляшка в цій хаті буде доти, доки вона стоятиме, — пожартував він.
Ніхто не засміявся. Може, він не це хотів сказати. Пляшка рому з Їндржихув-Градеца пішла по колу, я собі теж трохи налила в чашку. Щоб зігрітися і щоб був запах. Зденєк з дядьком говорили про риб, про мед і про кроликів. А для мене це було так само, ніби вони мовчали. Я дивилася на Зденєка й на дядька. Жодного слова про те, що хату Конопків було теж записано на знесення, хоча вона й понад висотою 370,5. Жодного слова про те, що ця хата наступної весни вже тут не стоятиме. Разом із сараєм, садом і вуликами. Дядько начебто думав, що коли він про це не говоритиме, то загроза зникне чи взагалі не існуватиме. Раптом я відчула, що не можу дивитися ні на одного, ані на іншого. Я встала, недопивши чай, і сказала, що йду додому. Вони мене не тримали. Мені було шкода. Наче до мене їм не було жодної справи.
Цар у дворі трохи погавкав, лише він хотів мене зупинити. На доріжці біля річки я зупинилася. Поглянула на годинник. «Я дам йому п’ять хвилин», — сказала я собі. Вони йшли страшенно повільно, секунди, хвилини, вода текла ще повільніше. Зденєк не з’явився у дверях. Під моїми підошвами скрипів пісок, я стояла спиною до хати, дивилася тільки на річку.
На скляних дверях при вході було наліплено плакати, які запрошували на концерт відомого оркестру «Мораванка». У залі будинку культури на столах лежали сніжно-білі скатертини, мені це трохи нагадало білу накидку з вишиваними краями в нас у селі в костелі, на жертовному столику перед вівтарем. Я не знаю, чому мені згадалася атмосфера костелу, але ті, хто приходив і сідав навколо столів, здавалися мені схожими на тих, хто збирається на похованнях. Ми з Анною й Міладою сіли за кутовий стіл. Офіціант приніс пляшку вина.
— Тобі подобається оркестр? — запитала Анна в Мілади.
— Та ні, але мені хотілося побачити, як виглядають справжні сільські танці, — пояснила Мілада.
— Ну, це буде не зовсім типова сільська забава, — посміхнулася я.
Мені не хотілося відразу все пояснювати Міладі, але вона була досить уважною й уже виробила для себе якесь уявлення. Незабаром вона постукала мене по плечу.
— Ці люди якісь занадто похмурі…
Вона витягнула мене з задуми. Я намагалася приховати нервування.
— Тут настрій, як на похороні, — зашепотіла вона мені у вухо.
«Бо це і є похорон», — подумала я, але вголос заспокоїла Міладу, що веселощі от-от почнуться.
Вона дивилася на вхід у залу. Я спіймала себе на думці, що хочу, аби мама не пустила Оліну на ці танці.
— Спочатку буде концерт, — почала Анна, — потім виступить якийсь фольклорний ансамбль із Будєйовіце, а потім уже гратимуть танці.
Я знову замислилася. Про те, що мені хотілося б, аби на танцях Петр був без Оліни, яка має готуватися до випускних іспитів.
— А танцюристи будуть? — засміялася Мілада.
— Має прийти Петр з Оліною, — сказала я й повернулася до Анни. — А що Хозе?
— Він не прийде, — покрутила вона головою.
Зала заповнилася, ми налили в склянки вино. Усе ще тільки втрьох. На сцені вже була група, коли перед мікрофоном з’явилося троє панів у костюмах і з краватками. Делегація з району, як зазначив хтось за сусіднім столиком. Один із них, малий, збитий, у білій сорочці і з рідким волоссям, почав говорити щось про те, що будівництво атомної електростанції — це честь для всього Південночеського краю, що обрання цього місця — перевага для місцевих мешканців, для яких електроенергія буде найдешевшою в країні, будівництво принесе розвиток та інвестиції, гроші, нові квартири… Я озирнулася й крізь відчинені двері побачила натовп хлопців, які покинули свої місця в залі, тислися біля бару, а хазяїн розливав їм горілку. Серед них був і Петр. У світло-синій сорочці, розстібнутій біля горла, він стояв боком, перекинувши чорний піджак через руку, із кимось говорив і махав руками. Я роззирнулася, чи не побачу Оліну, але ніде поруч її не було. Дивне відчуття радості підступило мені до самого горла, я засоромилася й поглянула на наш стіл. Анна з Міладою слухали доповідачів, тож здивування відсутністю Оліни я могла вдавати хіба що сама для себе.
Коли Петр з’явився біля нашого столу, оркестр уже грав, зала слухала, але з бару лунав шум. Він приніс пляшку газованої води. Перед будинком стояла його автівка, він обіцяв кільком людям із сусіднього села, що довезе їх.
— Оліна переказує вітання, — сказав Петр.
«Мораванка» відіграла першу частину народних пісень. Після цього вийшли діти в національних костюмах. У перерві ми з Анною пішли в туалет, із місцевої пивниці звучали дещо грубіші пісні. Я чекала Анну в коридорі й дивилася на співаків. На чоловіків, які стали колом і обіймалися за плечі. Вони співали трохи перероблену народну пісню «Шлях до Протівіна». Слово «голиші» у тексті вони замінили на «товариші». Рима була такою ж. Спітнілі обличчя, приспущені краватки. «Другі, як і перші, куркулі, товариші, будуть спати у землі», — верещали вони задоволено, вимахуючи склянками в руках.