До нашого столу в кутку біля сцени ці співи вже майже не долинали, а незабаром їх і зовсім заглушила «Мораванка», яка цього разу вже заграла до танцю. Петр на стільці довго не затримався, тільки піджак від костюма лишився на спинці, він крутився навколо інших столів й увесь час комусь щось розповідав. На паркеті все одно танцювало зовсім небагато людей.
— Петр мені щойно сказав, — нахилилася мені до вуха Мілада, — що це останні танці, а потім будинок культури знесуть.
— А разом із ним і все це село, — кричала їй у вухо вже я, — і сусіднє теж, і ще три. В одному з них живе Петр.
Вона кивнула, що вже знає. Вона ввесь час була трохи переляканою.
— Для місцевих вхід безкоштовний, — продовжувала я, — родичі Петра відмовилися, тож увесь стіл наш.
— Ти тут когось знаєш? — роззирнулася Мілада по залі.
— Ні, але Петр усіх знає. Він обходив села з петицією проти знесення будинків…
Ми сиділи близько до репродуктора й погано чули одна одну. Я помітила, що майже ввесь час говорю про Петра, і ще помітила погляди Анни. Коли музика перестала на якийсь час грати, Петр підвів до столу пана Тушла. Він видався мені втомленішим, аніж раніше, але в очах його читався бойовий дух. Він витягнув із нагрудної кишені складений аркуш паперу. Він був списаний його охайним почерком хронікера. Концепція листа до міністерства палива й енергетики. Я пообіцяла, що вдома наберу його на машинці й відправлю назад із Петром. Старий пан нахилився до мене, щоб я його почула. На наш попередній лист із президентської канцелярії не прийшло жодної відповіді. П’ять малих південночеських сіл не вартували навіть ввічливої відповіді голови держави чи його чиновників. Пан Тушл говорив це дуже здивовано. Я розповіла йому про справи в нас у селі, про мою сварку з татом і про те, що зрештою він таки відніс у нацкомітет петицію. У нього загорілися очі, і він поплескав мене по спині.
— Ми вже чотири роки сидимо за однією партою, — почула я, як Мілада кричала на вухо Петрові.
В Анни з’явився її відсутній вираз обличчя, а коли знову почали грати, Петр покликав мене танцювати. Під час вальсу він вів мене по краю зали, кілька старших пар кружляло в центрі, в обличчях, які ми зустрічали навколо, відчувалися стурбованість і смуток, утома й безнадія. Під час польки, яка тривала довго, у мене наприкінці трохи запаморочилася голова, але Петр впевнено тримав мене й дотримувався ритму. Я відчула, що, мабуть, найщасливіші очі зі всіх людей на паркеті — у мене. Я сіла до столу, задихана, і пила вино, світло-синя сорочка Петра кудись зникла. Я думала про всі ці речі трохи здивовано, трохи перелякано, але помітила, що при цьому посміхаюся.
Ближче до півночі людей поменшало, але біля бару все ще була тиснява. Петр біля дверей говорив із повнуватою пані під шістдесят. Кримпленовий костюм старого фасону, завите сиве волосся, почервоніле обличчя й набряклі очі.
— Це свинство нам приготували для того, щоб ми забули… — почула я її останні слова.
Ми стояли перед будинком культури, низькою квадратною будівлею зі скляними дверима й алюмінієвими рамами на вікнах. Вона стоїть у селі років із сім, казав Петр, місцеві побудували її самотужки, коли про атомну електростанцію ніхто ще нічого й не підозрював.
— Шкода тої праці, — сказав Петр і вдарив носаком черевика по сірій штукатурці, — але коли зноситимуть це страховисько, ніхто не плакатиме.
Він запалив цигарку, ми обійшли дім і пройшли трохи дорогою до каплиці. Я обійшла її, ковзала в черевиках по траві й відчувала від неї нічну прохолоду. Відблиски світла з головної дороги були в мене за спиною, я сперлася на задню стіну каплички. Петр стояв неподалік від мене, викинув убік недопалок, той пролетів по кривій і гаснув десь у траві. Він підійшов ближче до мене, помітив сироти, що виступили на моїй шкірі, оголених плечах.
— Ти замерзнеш, — сказав він, дивлячись у землю.
Я відлипла від холодної стіни, тож ми стояли тепер зовсім близько. Я сперлася йому лобом на груди, але в мене не було сил поглянути на нього, тож більш ніж очима, я губами шукала його губи. Він не відсторонився. Я відчула на язикові смак його сигарет. Потім уже я очей не розплющувала. Мене залило його тепло, і від цього мене ще більше почало трусити від холоду. Він обійняв мене сильніше. Моя ліва рука була ззаду в його волоссі. Це тривало довго, може, чверть години. Ми відпустили одне одного. Він швидко поглянув на годинник і засунув руки в кишені.