Із коридору почулося, як хтось стукає у двері. Петр зліз із ліжка й на голе тіло натягнув джинси, скачучи на одній нозі, а я хихотіла, укрившись периною по саме підборіддя. Через відчинене вікно знадвору дихало літо, хвилі теплого повітря ворушили фіранки, за якими виднілося небо й поле, освітлене сонцем. Я підняла покривало, що прилипало до мого тіла. Дві темні шафи в протилежному кутку кімнати мали важкі ковані ключі. Я міркувала над тим, скільки їм років — сімдесят п’ять чи сто, і уявляла собі покійну бабусю Петра, яка складала в них накрохмалені цупкі простирадла. Від неї залишилося трохи білизни з Дамаску із вручну обшитими петельками. Двері трохи відчинилися.
— Гано, вдягнися, прийшов пан Бертак. Він хоче щось надрукувати на машинці.
Я натягнула футболку через голову й вдягнула штани. Кахлі на підлозі в коридорі приємно охолоджували босі ноги. Із кухні долинав трохи знервований голос пана Бертака. Вони з Петром сиділи біля столу. Під сніжно-білим волоссям пана Бертака, на червоному обпеченому лобі, блищав піт. Його статна постать схилилася над столом. Від старості, від утоми. Петр приніс із комори чорний футляр. Я вийняла з нього друкарську машинку й поставила її на кухонний стіл. Не роздумуючи, я взяла два чисті аркуші паперу, поклала між них копіювальний папір й вставила їх у каретку. Я сіла на високу подушку й чекала, що ж ми писатимемо.
— Вони заборонили хоронити на кладовищі, де поховані мої батьки й батьки моїх батьків.
Пан Бертак хитав головою й дивився то на Петра, то на мене.
— Там лежить і моя дружина. Уже п’ятий рік.
Хата Бертака мала номер вісім. Донька вийшла заміж у місто. Квіткові клумби під вікном заростали травою, на паркані відлущувалася фарба.
— Я теж хочу бути там похований. Разом зі своїми.
Петр поклав мені руку на плече. Я випрямилася, задивилася на свої пальці, розчепірені на клавішах, і вдихнула.
— То ми можемо сформулювати це, наприклад, отак, пане Бертаку: «Я прошу про виняток із заборони поховань на кладовищі при церкві св. Прокопа…».
Сусід напружився, хитнув на знак згоди, і Петр докинув іще кілька слів, тож ми всі втрьох складали речення за реченням у цю дивну скриньку. Машинка роздзеленчалася, літери, надруковані на папері, згромаджувалися одна по одній, допоки не стали чималеньким абзацом. Подвійний пробіл. Йозеф Бертак. Адреса, дата народження. Я витягла аркуш із машинки. Пан Бертак тримав лист у руках і читав. Спочатку вголос, а потім лише бубонів собі під ніс. Він розмашисто підписав лист важкою, затверділою рукою.
— Оригінал одішліть в «Енергоінвест», дядьку, а копію — у місцевий комітет, — сказав Петр.
Ми від воріт дивилися, як він переходив площу. Уже трохи зігнутий, руки звисали вздовж тіла, фронтон його хати з двома нішами й роком будівництва на фасаді світився на площі, ніби бліде обличчя, сповнене страху.
Я стояла у ванній і набирала шлангом із крана воду до старої пралки. Я вкладала в неї зверху постільну білизну від бабусі Петра. Колись це мало бути приданим для доньки, але в неї не було жодної, не було й онуки, тільки батько й син, зрештою, залишилися в хаті, яка тепер продана за смішну вигадану ціну й приречена на знесення.
Після великого прання я сіла в автівку Петра, аби він відвіз мене додому. Із розбитої дороги за селом ми повернули праворуч на нову широку дорогу з новим асфальтовим покриттям. Ліворуч — нова огорожа, а за нею — величезна площа будівництва. Усе змінилося за кілька років. Перед нами ліворуч на пагорбі вигулькнув костел святого Прокопа. Ми мали повернути в інший бік, на вузьку місцеву дорогу, що привела б нас додому, але Петр раптом зупинився й показав на костел.
— Ходімо подивимося? Там поховані мої дідусь і бабуся.
— Родичі мого тата теж.
— Я знаю.
— Звідки ти знаєш?
— Від дядька Бертака.
Ми повільно піднімалися на гору. Мені спало на думку, що коли подорожній бачить на горизонті костел і піднімається до нього, він очікує, що побачить перед собою село. Хати, площу з пивницею, пожежну станцію чи стару кузню. Коли ж ми підійшли до самого костелу, то побачили перед собою хаос.
— Ось це й називається соціалістичний реалізм, — сказала я собі.
Від села лишилося кілька останніх будівель, у яких уже не було стріх і віконних рам, а паркани навколо садків знесено. Дерева викорчувані, стовпи громадського освітлення лежали вздовж дороги, що вела через колишню площу. Я зупинилася біля цвинтаря й дивилася на порожній простір перед собою, туди, де ще минулого року було село. Мені довелося спертися на Петрове плече. Він обійняв мене за плечі, я відчула, як у мене знагла ослабли коліна. На площадці стояли будівельні автівки, уже не було видно меж села, дорога місцями була розбита, шматки асфальту повитягувано. Ми мовчали й довгий час дивилися на це ніщо, на землю, розвалену бульдозерами, на стіни п’яти хат, що залишилися.