Дотрушуюся назад на головну дорогу, повертаю праворуч і проїжджаю довкола електростанції. Схиляю голову й зіщулююся на сидінні, щоб через вікно побачити верхівку велетенських веж, саме чорно-біле покриття. Бачу вже будівлю й вказівники до інформаційного центру станції, а за мить — ліворуч на пагорбі костел. Прегарно відремонтований, чистий фасад аж світиться доокіл.
Тато дав мені завдання прибрати на могилі його прабабусі й прадідуся. Маю нові лампадки, цього разу й сірники, і сухі квіти. Трохи постояла й пішла вздовж стіни на інший бік цвинтаря з єдиним запитанням у голові. «Чи знайду на плиті спільного гробу це ім’я? А якщо ні? Чи може це означати, що він живий. Чи вже помер, але похований в іншому місці». У голові мені крутилося безліч можливостей, але я вже стою перед дошкою, де, під іменами ЯКУБ і ЯРОСЛАВ, дописано також ЙОЗЕФ БЕРТАК, 1912—1998. «Він пережив їх, усіх цих дурнів», — кажу собі, і якщо хтось зараз за мною стежить, то бачить дурнувату жінку на цвинтарі, що дивиться на могилу зі зловтішною посмішкою від вуха до вуха.
Вечір удома з татом. Уся квартира вичищена, лекція про інтернет відбулася. Я розливаю у дві склянки одне пляшкове пиво. Він стверджує, що йому можна, знеболювальні ліки вже не приймає.
— Під час прибирання я знайшла коробку від взуття, у шафі під пальтами. Я зазирнула до неї, там мої листи.
— Справді?
Видно, що я дещо вивела його з рівноваги. Робить вигляд, ніби не знає, але в тій коробці лежить і останній лист, який посилала з Голландії влітку цього року. Листи й листівки акуратно складені в хронологічному порядку.
— Вони там геть усі, знаєш?
— Хтозна, — бубонить він.
Але я знаю, що він знає.
Сидимо над коробкою, беру конверти один по одному, тут є і листівки. Дивлюся лише на поштові марки. А ще — на штамп і дату.
— Я вже й не пам’ятаю, де саме була.
Листів із Лондона всього кілька. Один із Нової Зеландії. Показую батькові листівку з Австралії. Морський пляж, засмагла дівчина з дошкою для серфінгу під рукою.
— Здається, в Австралії я тільки й займалася серфінгом і засмагала на пляжі. А я ж там переважно гарувала на фермі.
— Того разу ти писала, що, мабуть, там і залишишся. Мене це дещо налякало, така відстань…
— Це фермер тоді мене переконував, щоб я в них залишалася. Я була найкращою серед тих, хто стриг овець у тому районі. Навіть виграла там у змаганні зі стрижки овець на швидкість.
— Ти ж походиш зі старого сільського роду!
На одній листівці — марка з Мексики. Я рахую листи з Аргентини, загалом послала їх вісім. Ще дві листівки — із Сан-Франциско.
— Там я працювала в ресторані, нелегально. Трохи боялася, бо ж власник щоразу виганяв мене надвір, аби припрошувала відвідувачів.
Стос листів із Канади. Потім Індія.
— Ось тут, на Гоа, я деякий час заробляла на оренді велосипедів і скутерів.
Потім листівки з Європи. Іспанія, Сицилія. Певний час працювала там на якусь турфірму.
— Я була й у містечку Корлеоне, знаєш тату? «Хрещений батько». Той роман про мафіозі…
Дісталася й до свіжих листів із Голландії. Передостанній конверт пам’ятала за літерами. Його підписував Фредерік, і я посилала, окрім листа, ще й світлину. Знайшла її сьогодні в спальні, коли витирала там пил, вона лежить біля спільної з мамою світлиною в рамці.
Допиваємо пиво зі склянок, уже за десяту, і тато запитує: