Коли двері зачиняються, дивлюся ще раз на дзвінок і бачу, що, окрім імені Анни, там є ще одне. Спускаюся вниз і думаю про те, чому в Анни хтось живе. Мабуть, у неї не все добре. А може, вона залишилася сама і їй сумно. Підходжу до сусідньої панельки й очима шукаю четвертий поверх. У мене таке відчуття, що це саме та квартира, де вікна закрито жалюзі. На вулиці ще світло, пів на четверту дня. Від сусіднього дому мені махає бігунка в чорному костюмі, хвостик на її потилиці гойдається. Вона біжить із району в ліс. Я знову дивлюся на закриті вікна, підходжу до дзвінків, готова до всього. Звісно, я від початку передбачала, що когось із мого списку може й не бути серед живих. Згадую імена останніх мешканців із початку дев’яностих і продивляюся знизу вгору підписи біля дзвінків. Раптом мені перехоплює подих. ФРАНТІШЕК ТУШЛ. Тільки на дзвінок ніхто не відповідає. Тримаю ще хвильку палець на дзвінкові, а потім дивлюся догори з тротуару навпроти. Жалюзі навіть не поворухнулися.
Повертаюся з поїздки ні з чим, тож принаймні зупиняюся біля гіпермаркету на околиці Будєйовіце, щоб скупитися. Тато здивовано зустрічає мене й запитує, чи нам із Анною не було про що поговорити.
— Я приготую тобі вечерю, — гукаю йому з кухні.
Тато хоче, щоб я йому все розказала.
— Але сьогодні без алкоголю, тату. Ні пива, ні сливовиці.
— Знаю, ми в понеділок трохи перебрали, — кається він.
Розповідаю про невдалу поїздку, але й про радість від усіх цих слідів.
— Про Тушла я вже багато років не чув. Йому б мало бути дев’яносто, я гадаю, що він уже…
— Але його ім’я написано внизу на дзвінкові.
— Це нічого не означає.
— Облиш, тату…
— Квартира може стояти вже кілька років порожньою, тому там опущено жалюзі.
— Ти великий песиміст. Я вірю, що невдовзі побачуся з паном Тушлом.
П’ємо мінералку, я помічаю коробку з документами, тато поставив її у вітальні, на поличці з книжками.
— Я полишив її тут для тебе, — говорить він, ніби читаючи мої думки. — Коли захочеш, знайдеш там усе. Про дідуся й бабусю, яких ти не знала. Про поля, про хату, де я народився. І що саме сталося тоді, у п’ятдесяті.
— Я подивлюся. Із радістю.
— Я мав би це розповісти тобі ще тоді, двадцять п’ять років тому. Можливо, сьогодні було б кому успадкувати ці поля.
— Тату? У Гонзи немає дітей?
Він знизує плечима й мовчить.
— Тобі не здається, що це жахливо? Що на старості ти навіть не знаєш, чи має твій син дітей?
Це мовчання здається мені найдовшим і найважчим із усіх, які я пережила. Сидимо у вітальні, кожен у своєму кріслі, наче два сфінкси. Я розмірковую про те, що б могло об’єднати їх, якщо цього не зробила навіть мамина смерть.
— Про що ви говорили, тату, коли бачилися востаннє?
— Минуло чотирнадцять років…
— Ви ж не сварилися на похороні?
— Ні, — покрутив він головою непевно.
— Він же щось говорив? Де живе, що робить…
Якийсь час тато думає. Я сподіваюся, що справді згадує. Помітно, що він зосереджений.
— Я ніколи не говорив, що Гонза недобрий. Після похорону він казав, що працює в одній фірмі, будує будинки «під ключ». Десь у Шумперку.
— Але ж ти про це ніколи не писав у листах, тату!
Відчуваю, що більше не витягну з нього жодного слова. Але радію, що кожен крок веде вперед. Коли тато зникає в спальні, я вмикаю ноутбук і намагаюся вписати в пошуковик ключові слова. Поруч лежить мій аркушик із логотипом авіаліній, списаний іменами, папірець уже злегка прим’ятий. «Останні тижні я, власне, не шукаю нічого більше», — кажу собі. — «Лише ключові слова й імена зі свого життя».
Номер 11
1989
Ми всі зустрілися вранці в залі вокзалу в Будєйовіце, ззовні — холодно, із ротів у нас ішла пара, і ми тупцювали перед таблицею з розкладом відправлення потягів. Хозе, Зденєк, Шваб, я з Петром, Анна й ще трійко хлопців, у всіх у торбах дзеленчали пляшки пива, майже в усіх була з дому підсмажена відбивна між двома шматками хліба. Я закидала голову перед брудними, викладеними кахлями стінами тунелю, що вів до платформ, іще ніколи не шукала я станцію призначення Відень — вокзал Франца-Йосипа. Відправлення із платформи номер чотири. Дорога безкоштовна й без військових прикордонної служби, які ще донедавна заходили в потяг десь перед Новими Градами, контролювали паспорти й допитувалися, куди хто їде, до кого й чому.
Все вельми швидко зорганізувала Анна. Ми сиділи дещо знервовані в купе, хлопці відкрили пляшки пива, потяг наближався до державного кордону, і я раптом усвідомила радість, що більше як за рік ми знову зібралися разом. Але все швидко закінчилося, я вже знала, що нічого не буде, як раніше. Від нашого села залишилася тільки половина. Невдовзі розпочнуть заповнювати греблю й усе, що було, остаточно зникне під товщею води. Батьки жили вже в панельці в місті, а я зареклася, що в село, де прожила понад двадцять років, більше ніколи не повернуся. Піднесення змішалося зі смутком. Я відчувала приплив радості, коли згадувала, що президент Гусак, якому кілька років тому набирала на машинці листа, щоб не зносили наших хат, уже кілька днів, як пішов у відставку. Комуністична партія втратила владу, заговорили про нові, вільні вибори. Усі носили на лацканах трикольорові значки, а мене знову охопили страх і смуток. Я сперлася на плече Петра, невиспана після ночі на факультеті, де ми організовували студентський страйк. З іншого боку на мене тисла Анна. Мені здалося, що в її очах я читала те ж саме. Наші очі на хвильку зустрілися. Це були ми, старі подружки, але потяг віз нас уперше за залізну завісу. На якийсь час усі думки й почуття розбурхалися, але потім піднесення спало, і на денці душі осів сумнів. Хлопці голосно цокнулися пляшками й зашуміли — ми були в Австрії. І що тепер? Тут не було Гонзи, бракувало дядька Венци, я згадала про Оліну. Шваб сидів біля вікна, зиркав назовні й раптом зробився дивно мовчазним.