Я побачила жовто-чорні плакати, якими в деяких місцях було обклеєно стовпи на кордоні. Символ атомної небезпеки й жирні написи «Стоп атом». Я злегка вдарила ліктем Петра, коли зупинилися на одному з австрійських сільських вокзалів. Він був мальовничим, будівля вокзалу з новою стріхою вилискувала чистим фасадом, на відміну від старих, побитих і пожовклих залізничних вокзалів із чеського боку. «При цьому їх, найімовірніше, будували водночас, за Австро-Угорщини», — подумалося мені. Потяг рушив зі станції, і плакати на низці стовпів злилися, ніби кадр із фільму, в єдиний німий чорно-жовтий фільм: «СТОП АТОМ СТОП АТОМ СТОП АТОМ…» Ми перезирнулися, нічого не сказали, але я відчула якусь хвилю надії.
Потім гуляли прикрашеним до Різдва Віднем, ми з Анною були зачаровані цією красою, світлом, прикрасами, різдвяними ялинками. Не розуміли, як хлопці можуть і в грудневий мороз повсякчас вливати в себе холодне пиво. Більше вони нічого з собою не брали навіть. Виміняних шилінгів у кожного з нас було лише по декілька. Я відокремилася від Петра, і ми з Анною ходили за кілька кроків від нашої групки. Дивилися на вщерть заповнені світлі й манливі вітрини магазинів на Марієгільфер-штрассе й дослухалися до коментарів і вигуків наших чоловіків.
— Швабале, пошлеш Аранці листівку? — кричав Хозе.
— Ти дурний? Перерахуй це на крони, дурна картка, плюс марка, краще вже вдома купити ящик пива…
Анна вигадала маршрут, водила нас за туристичною мапою, «вишенькою на торті» під час поїздки мав стати замок Шенбрунн. Вона наслухалася через це іронічних зауважень, але вся зграя слухняно увіпхалася на станцію метро. Присіли на лавці, і поки не приїхав потяг, хлопці вийняли їжу, відбивні й копчене м’ясо, хліб із гірчицею, хтось дістав мариновані огірки. Швабал нахилився до мене й із набитим ротом запитав:
— Ти вже чекаєш на Гонзу?
— У достроковому виході йому відмовили навесні.
— Ти не знаєш, що то значить, як буде новий президент?
Я, не розуміючи, дивилася на його обличчя, заросле щіткою вусів, і на п’яні очі.
— Буде амністія… — сказав він і обнадійливо поплескав мене по плечі. Я механічно кивнула головою, колії в тунелі загули, приїхав потяг, а з ним і подув холодного вітру, що вдарив мене по щоках і очах, ніби мітлою.
— Після кожного перевороту буває амністія, повір мені.
Я розмірковувала над цим усю дорогу, допоки ми не прийшли до воріт Шенбрунна. На той час уже всі хлопці, включно зі Зденєком, були п’яними. Вони трималися купи й галасували, а літньою резиденцією імператорської родини в цей мороз абсолютно не цікавилися. Ми з Анною обійшли палац, вона читала мені з туристичного путівника про імператрицю Сісі й про габсбурзькі кімнати. Ми стояли на терасі, великий парк під нами був вкритий снігом.
— За годину буде темно, — сказала Анна.
Мовчки ми пройшли через парк до замерзлого озера.
Наші хлопці ковзалися в черевиках поверхнею озера й грали великим шматком льоду у футбол. Вони гоготіли, із рюкзаків і сумок зробили собі ворота й били по льодовій глибі, падали навзнак, сміялися й лаялися. У Шваба розвівалася світла посивіла грива. Петр — у розстебнутій джинсовій куртці, під якою був тільки легкий светр, Зденєк — у коричневому стьобаному пальті, що їх видавали в майстерні, Хозе ковзав у імператорському фонтані з пляшкою пива в руках, на голові — шапка з помпоном. Ми з Анною на хвильку присіли на лавку, поклавши під дупці мою сумку. Притискалися одна до одної від холоду, дивилися на хлопців, що бігали льодом.