— Мені дуже холодно, Анно.
Вона обійняла мене за плечі, і ми притислися одна до одної ще більше.
— Зараз вони завершать. У них закінчилося пиво — захочуть додому, — заспокоїла вона.
Небо над нами зробилося сірим, схоже було, що почне сипати сніг. Вікна Шенбрунна звіддалік були темними, за його стінами — уся та уявна краса й скарби, старі картини й гобелени, ліжка з балдахіном і оббиті крісла. А ми, двійко дівчат зі східного блоку, витратили виміняні шилінги на гарячу каву з круасанами й дивилися, як наші хлопці вперше в житті за залізною завісою вдаряють по шматкові льоду в прекрасному палацовому парку, створеному колись у версальському стилі. З їхніх ротів ішла пара, і в цьому були свої гордощі, і повстання, і фраєрство. Ми розуміли це, проте, змерзлі, лише терпляче чекали, коли вже у Відні цілком стемніє.
1990
Іще з тротуару я відчула пахощі кухні, запах масного бульйону, соусу й хлібних кнедликів, він лоскотав мені ніздрі почервонілого на морозі носа. Я відчула, що дуже голодна. Сніданок був коротким, щоб встигнути на автобус до Будєйовіце, та все одно я ще стояла п’ятнадцять хвилин на закруті в полях. Через великі вікна нутрощі шкільної їдальні було видно навіть із вулиці. Під стелею — кріплення кондиціонерів, внизу — великі сріблясті котли, серед яких миготіли білі ковпаки й сорочки.
Я подзвонила у двері заднього входу, як мама й порадила телефоном. Невелика вантажівка саме під’їжджала до площадки, чоловік у чорно-білій різницькій куртці вискочив, із закасаними до половини рожевих м’язистих рук рукавами, із його рота йшла пара. Відчинив дверцята автівки й поглянув на мене, як я дрижала під дверима. Йому могло бути близько п’ятдесяти, кучеряве посивіле волосся.
— Одна змерзла дівчинка за ранок, — загиготів він весело.
У цей момент відчинилися двері і я увійшла до темного коридору, по кахлях зацокотіли підбори моїх чобіт. Зупинилася перед широкими, сметанно-білими дверима до кухні. Мама вийшла з них і відразу ж зачинила за собою. Ми стояли в холодному коридорі, на ній була біла сорочка з короткими рукавами, а зверху ще довгий фартух, на голові біла хустка, що закривала волосся. Я бачила її такою вперше. Із червоним обличчям, чоло спітніле.
— То всього найкращого в новому році, мамо.
Я розцілувала її в обидві щоки, вона мала здивований, навіть зляканий, вигляд. Мені її стало шкода. Я бачила, що в неї обмаль часу і вона мусить хутко повернутися до роботи.
— Чому ви з татом не приїхали на Новий рік?
— Гано, я вельми рада тебе бачити…
— Тато не захотів, еге? Я так часто його кликала за цих півтора року. А він не приїхав до мене жодного разу.
Я згадала атмосферу в їхній квартирі на Різдво. Ми привезли в переддень подарунки й салат, який із Петром приготували. Сиділи в кухні, тато майже весь час дивився за вікно вітальні, на вікна інших сірих панельок. Петр почувався там, як не свій, я знала, що ці відвідини ненадовго, а коли хотіла з мамою поговорити про Гонзу, то довелося піти з кухні.
— Ти вся промерзла, треба краще вдягатися.
— Ти щось знаєш, мамо?
Я нетерпляче намагалася щось вичитати з її обличчя. Холодним коридором носився протяг, від майданчика донесилися глухі звуки, шум, скрегіт від ящиків, які совгалися по бетону. Я була така рада, що мама вже не мусить тяжко працювати. Готування їй завжди подобалося. Як допоміжна робоча сила на кухні вона отримувала невелику платню, проте це регулярний робочий день, без якихось змін і необхідності прокидатися о пів на четверту в суботу й неділю.
— Мамо, ти читала про це в газетах? — я почала відразу. — Вони випустять п’ятнадцять тисяч в’язнів.
На очі їй навернулися сльози.
— Усе починається спочатку, мамо, усе буде добре… — я бубоніла щось тільки для того, щоб заповнити цю дивну мить, цю хвилину, коли ми ось так стояли одна навпроти одної.
Мама хусточкою витирала очі.
— Переказуй вітання татові. Я ще колись зайду чи… У мене немає звідки телефонувати, знаєш? Подзвони, раптом щось, Петрові на роботу, залиш йому повідомлення…