Я швидко обійняла маму й пішла знову на холод. Загорнулася в комір пальта. Вулицями їздили астматичні червоні автобуси міського транспорту, що сильно димілися, і морозне повітря було сповнене запахів згорілої нафти. Замерзлі купи снігу біля тротуарів чорніли від кіптяви й бруду.
Я стояла на дошкульному вітрі на зупинці серед полів. Величезні охолоджувальні вежі затулили геть усе. Більше нікуди було дивитися. Навіть на небо. Лише повернутися спиною й позирати на ліс і засніжене біле поле. Коли я декілька разів ходила пішки з Глубокої, мені здавалося, що мала б бути вже зовсім поруч із ними, але йшла ще якихось півгодини й, наче зовсім не поворухнулася, ці велетенські вежі здавалися так само далекими, чи то близькими.
У сумці на плечі в мене лежали конверти з листами, адресованими електростанції. Я уявила собі, що могла б їх кудись туди принести особисто, пройти через ворота й піти до якогось офісу. Стояла майже навпроти. Але чекала на автобус до Будєйовіце, від вокзалу йшла на головну пошту, аби послати ці листи рекомендованою поштою й сховати до кишені підтвердження того. Уже третій рік я вистукувала на друкарській машинці подання для подовження терміну проживання в хатах, що фактично вже не належали своїм мешканцям. У маленькій кухні хати номер 11 щоразу змінювалися сусіди: пан Тушл, стара пані Згоркова, пан Бертак. Машинка вистукувала, а ми плекали надію, варили чай і каву і вливали до них ром, а з верхівок тих бетонних веж світили через поле й дорогу у вогкому тумані червоні ліхтарі.
Я вистояла чергу на пошті, поглянула на годинник і побігла на площу. У кондитерській було примарне освітлення на стелі, зате вітрини зі смаколиками світилися й заохочували. Ми з Міладою сиділи одна навпроти одної й дивилися на купи брудного снігу, згорнутого обабіч вулиці. У неї було дуже коротко підстрижене волосся, нові окуляри з яскравими чорними дужками, підфарбовані губи. Вона привезла додому з Праги пишноту великого міста. Але майже весь час була якась похмура. Кожна з нас замовила по п’ятдесят бехерівки. Лікер зігрів, аж я навіть здригнулася, але в ноги мені все одно було холодно, я поглянула на брудні калюжки розталого снігу лід підошвами черевиків.
— Іспити не були аж такими важкими, — сказала вона, — але знаєш, що смішно? Коли ми святкували це в Празі, я сказала дівчатам: «Я стану докторкою нечинного права». Усе тепер, після революції, зміниться, розумієш? Будуть нові закони, усе перевернуть. Більшість із того, що я вивчала чотири роки, стане ламаного гроша не вартим.
— І це тебе аж так непокоїть?
Вона дивилася на чашку кави, на її гладенькому чолі несміливо прорізувалися зморшки. «Перші ознаки дорослішання», — подумала я.
— Я не певна, чи варто було мені повертатися з Праги. Але коли розійшлася з Мартіном, уже не могла там зоставатися. Усе мені про нього нагадувало: кав’ярні, куди ми ходили, музеї, бібліотека. Це дуже дивно, я навіть не знаю достеменно, чому він мене покинув.
— Ти лише на початку, усе ще попереду.
— Головне, що я сама, — вона посміхнулася над чашкою гарячої кави.
— Ти дурненька…
— Удома теж нічого особливого. Тато боїться, що більше не буде суддею. Що з крайового суду його виженуть, бо він був функціонером комуністичної партії. Я хочу почати як стажерка, бути адвокатом. Не суддею. І ми з татом через це трохи сваримося.
Вона говорила й говорила. Я трохи уявляла собі, якими ми здаємося ззовні. Вона — у костюмі й підфарбована, я — у потертих джинсах і старому светрі. Вона здавалася мені далекою. Від того, що крутилося в неї в голові, про що говорила, чого боялася. Коли вона замовкла, то видобула з пачки нову цигарку.
— Ти все ще не куриш?
— Гонза колись мене цьому вчив, мені було десь тринадцять. Але, мабуть, він замало старався.
— А що ти? Будеш виходити заміж?
— Мабуть, так. Ми з Петром хочемо дитину.
— А як справи з селом?
— Шанси є. Я саме відіслала листи. Місяць нервів, очікування відповіді, чи продовжать нам усе це ще на рік.
Я ще трохи говорила, але відчувала, що за її гладеньким чолом крутяться зовсім інші думки, вона ствердно кивала, але часом дивилася ніби крізь мене.
Вузька продовгувата кімната була повна людей, столи, ніби в шкільному класі, плащі розвішано вздовж стіни. У кожного була своя думка, і кожен говорив її вголос усім, часом стояв крик, часом усі згідно мугикали. Ми з Петром і паном Тушлом сиділи десь позаду. Чоловік років тридцяти зі світлим волоссям у вельветовому піджаку вимахував якимись паперами.