Вранці ми на подаровані купони поснідали в їдальні. Я хрипіла, і ми обидвоє сміялися з жартів, які розповідали дівчата за столом. Петр потім сів на автобус і поїхав просто на роботу. Я ще трохи пошвендяла площею в Будєйовіце й поїхала ранковим транспортом.
У хаті було холодно, я запалила вогонь у плитці на кухні й гріла змерзлі пальці над пічкою. Хтось постукав у двері. Сусідка, по вуха закутана у вовняну хустку.
— Гано, тебе вчора вдень шукав якийсь пан…
— Який він був, пані Згоркова?
— Молодий, підстрижений під їжачка.
Я готувала, на кухонному столі були розкладені конспекти. Я відбігала від плити й схилялася над кольоровими підкресленими рядками. Їла серед розкладених підручників густий картопляний суп із хлібом. Знову стук у двері. Цього разу пан Тушл у шапці аж по самі вуха. Я замахала, щоб заходив. Поставила воду на чай. Він зняв пальто, якийсь час сиділи й говорили про вчорашню зустріч.
— Так, уранці до мене у двері стукав якийсь хлопець. Питав про тебе.
Я зосередилася. Слідкувала за губами пана Тушла, він сьорбав гарячий чай, із чашки йшла пара.
— Який він був?
— Світле волосся, дуже коротко підстрижений…
— Ой божечку…
Я вискочила й полетіла до спальні за светром і сумкою з документами.
— Коли це було?
— Десь о пів на восьму ранку. Через плече в нього була мала спортивна сумка…
— Автобус у Будєйовіце зараз не їде?
Я полізла в комод по ключі від автівки. Влізла в пальто, сумку — через плече.
— Я не знав, що йому сказати, коли ви з Петром повернетесь.
— Пане Тушле, ви спокійно допивайте, ключ потім лишіть під вазоном на парапеті.
Я заводила холодну автівку під сараєм, усе було тугим, непіддатливим: кермо, мотор хрипів, я його трохи поганяла на холостих, щоб узагалі поїхати. Я в пальті вистукувала зубами аж до Глубокої, потім опалення нарешті почало дмухати теплим повітрям, але я вже паркувалася в районі Май. Виїхала ліфтом на дев’ятий поверх. Було вже більше, аніж пів на четверту, мама після роботи була вдома. У квартирі було дуже жарко, я вилізла навіть із плетеного светра. Мама стояла на кухні біля плити. Увесь час мовчала.
— Мамо, тут був Гонза?
Ствердно кивнула.
— Я так і знала. Він шукав мене в селі.
Вона принесла до столу каструлю гарячої води. Потім присіла й сховала обличчя в долонях.
— Мамо, що сталося?
Я стояла над нею й гладила її волосся. Вона здригалася від плачу. Плакала не вголос, а коли витерла очі хусточкою, оцей гіркий плач блищав у них, але вона намагалася посміхнутися.
— Головне, що він повернувся і що ми його знову побачили, так? — посміхалася, але голос у неї тремтів.
— Але я його не побачила, мамо.
— Але ж він поїхав до тебе, учора ввечері.
— Ми з Петром були не вдома.
Ми сиділи над чаєм, тертої бабки на тарілці навіть не торкнулися. Я дивилася на кругле тісто, присипане цукром. Від нього було відрізано, не вистачало десь трьох шматків.
— Це з’їв учора Гонза, — сказала мама.
— А що він казав? Що тато?
— Вони посварилися, десь за півгодини, як Гонза прийшов…
За вікном — темрява, лише світло з вікон панельки навпроти й миготливі відблиски телевізорів злегка порушували присмерк кухні. Тільки за дві години мені спало на думку підвестися, бо вже засиділася, підійшла до вимикача, і світло відразу ж залило кімнату. Ми щулилися якийсь час від світла люстри.
— Коли прийде тато?
Вона знизала плечима.
— Він уже мав би бути вдома. Чи в нього нічна?
Вона покрутила головою.
— Що ж ми за родина? — промовила я тихо.
— Гано, я йому сказала…
— Гонзі?
— Ні, татові.
— Що ти йому сказала, мамо?
— Що я не буду з ним, якщо він не поводитиметься нормально з моїми дітьми.
Я ковтнула повітря й дивилася на неї. У цей момент вона мала щільно стулені губи й очей не відводила. Я обійняла її через край столу.
Мама провела мене аж до автівки. Фари освітлювали засніжену дорогу, я їхала повільно, натомлені очі боліли. У хаті світилося. Петр стояв на порозі, коли зачув мотор і побачив світло. Я підбігла до нього й обійняла, холодний ніс приклала до його теплої шкіри.
— Що сталося? Де ти була?
Я знову дрижала від холоду. У кухні було натоплено, але після гарячої ванни я відразу залізла під перину. Він чекав на мене, я сплелася руками й ногами з його тілом, ми притулилися одне до одного, і він накрив мене своїм кучерявим волоссям, я торкалася його сильних плечей, міцних рук, гладила йому спину. Ми кохалися недовго, але, задихані, іще довго лежали в обіймах. Я слухала його серце, як воно заспокоюється, моє дихання теж ставало повільнішим. У кутку спальні дві важкі шафи, ніби темні кити, ловили відблиск засвіченої лампи на нічному столику. Петр приніс із кухні гарячий чай, який пахнув ромом. Ми пили його просто в білих перинах.