— Я боюся, Петре, що більше ніколи його не побачу.
— Не верзи нісенітниць.
— Мамі він сказав, що їде кудись на північ Морави, друг пообіцяв йому там роботу.
— От бачиш.
— Що? Він ніколи більше сюди не приїде. Уявляю, як тато його зустрів. Скінчилося все, напевне, тим, що Гонза йому сказав, що взагалі не мав би повертатися. І що він тут більше не вдома.
— То поїдемо до нього на Мораву.
— Але куди? Де мені його шукати?
Я стисла в руках порцелянову чашку, іще від Петрової бабусі.
— Ти зараз бачиш усе в темних барвах…
— Гонза приїхав сюди за мною. Учора ввечері й сьогодні вранці. Це жахливо усвідомлювати…
— Може, він іще тут з’явиться.
— Ні, він уже не приїде, хіба ти не розумієш? Учора від батьків він приїхав сюди, автобусом чи стопом. Нас не було вдома, він розпитував у сусідів. Потім знову був тут вранці, до восьмої. Де він спав? До батьків у Будєйовіце він не повернувся, це я знаю, та й звідси ввечері вже нічого не їде… Я ввесь час мушу про це думати. Він ночував десь надворі, у такий мороз, щоб побачитися зі мною наступного дня, а мене не було…
— Запитай старого Бертака. Він ходить прибирати старий корівник біля лісу, може, він спав там.
— Коли він потребував мене найбільше, після чотирьох років у в’язниці, мене не було вдома…
Краще не стало, навіть коли я заплющила очі.
— Постійно думаю про нашу сім’ю. Які ми, знаєш? Колись я написала, що мама — це вода, а тато — це земля. Тепер знаю, що Гонза — це вітер…
Петр мене, мабуть, не розумів, але тримав за руку, доки я не заснула.
Над хатою номер 11 зійшло весняне сонце. Увесь ранок до нас трусилися сусіди, двічі я в кухні на плиті заварювала великий чайник чаю. Пан Тушл, іще пан Бертак і стара пані Згоркова. Домовлялися, хто з ким поїде і о котрій виїжджатимемо. У Петрову автівку зрештою вдень нас влізло шестеро, ми лише сподівалися, що дорогою по широкій трасі до Тина не зустрінемо поліцейських. У Старому парку яблуку не було де впасти, дерев’яний глядацький зал місцевого мисливського товариства був заповнений до останнього місця, люди сиділи також у двох рядах на дошках перед сценою, дехто стояв обабіч у проходах і ще далі, серед дерев. Настрій і справді був ніби перед довгоочікуваною прем’єрою нової театральної вистави. Я дивилася з верхнього ряду на людей, були всі сусіди, може, усе село, в якому ми з Петром жили. Упізнала й кількох людей із сіл поблизу будівлі електростанції, які давно вже були виселені. Окремі будинки там усе ще стояли, особливо новіші, власними силами побудовані родинні доми, які електростанція вже викупила, але ще не знесла, а зорганізувала в них офіси чи помешкання для робітників. Шанси в цих людей усе ще лишалися, для нашого села — особливо. І я відчувала це в повітрі. Я спиралася на Петра, і ми чекали на передвиборчу зустріч із лідерами Громадянського форуму.
На подіум пройшов через людський коридор молодик із круглими окулярами на носі в стилі Леннона. Це був новий міністр господарства в тимчасовому уряді, він говорив про перші вільні вибори в Чехословаччині, про надію для всіх і про подальші перспективи нашої країни. Волосся в нього було довге, по-богемному скуйовджене. Одягнений у вельветовий піджак і джинси. Уперше в мене було відчуття, що політиком може стати й хтось із нас. Що я можу до них прийти й поговорити з ними. І що вони мною зацікавлені. В якийсь момент міністр широко замахнувся й вказав рукою туди, де звіддалік виднілися охолоджувальні вежі розбудованої електростанції.
— Хтось зі вас хоче це жахіття?
Ми ожили, увесь наш сільський анклав на твердих дерев’яних лавках залу. Я відчувала це натхнення, цю готовність до дій від усіх сусідів, ніби ми були об’єднані невидимим ланцюгом, що проходив крізь наші душі.
— Ви хочете, щоб вас з-за паркану лякав оцей радянський монстр?
Те, що ми багато років хотіли почути, нарешті прозвучало, хтось сказав це вголос, цей хтось мав вплив і був кандидатом на виборах. Ми відразу вирішили, що наші голоси віддано йому. Ще довго після того, як зібрання розійшлося, ми стояли під високими листяними деревами парку й розчулено дискутували. Я роздавала всім, кому було цікаво, копії статей із газет і часописів, які вийшли у квітні, до річниці чорнобильської аварії. Нарешті в мене було відчуття, що я тримаю в руках правду. Що можу її роздавати, після стількох років неправди й замовчування. Ми розходилися, а я хотіла постійно бути ось так разом, усім, хто лишився, чиї хати все ще стояли, саме тому ми ще й мали, за що боротися. Щоб ми й надалі трималися купи. Ніби п’яна, я йшла за руку з Петром до Анни, до нас долучився пан Тушл, ми піднялися на невеликий пагорб до панельного району, де тепер мешкала Анна.