Сиділи в напівоблаштованій панельній квартирі, я впізнала маленький дерев’яний комод із трьома шухлядами, бачила його ще в їхній старій хаті, Анні він дістався від прабабусі. Вона ніби знала, про що думаю, коли я проводила поглядом по старих відомих предметах із минулого, по лампі, що стояла в неї біля ліжка, по картинці коня на пасовищі в рамці.
— Уже почали набирати сховище, вода підходить аж…
— Я туди не поїду, — перебила я її, — ніколи цього не побачу.
Мене це трохи роздратувало, перебило мою ейфорію після передвиборчої зустрічі, після цього чудового вечора. У наше село біля Влтави, де ми все залишили, я більше ніколи не повернуся. Хочу полишити його в пам’яті таким, яким воно було, із рікою в її руслі, із хатою дядька Венци, із сараєм, просякнутим олією, із собачою будкою й кольоровими вуликами в садку.
Хлопці встали, щоб іти, біля Палацового ресторану ми мали ще забрати людей із села, які приїхали з нами. Мені не хотілося, я почувалася втомленою після цього бурхливого дня.
— Залишайся до ранку, — сказала Анна, і мені це здалося добрим.
Ми помахали з балкона Петрові й панові Тушлу. Коли вони зникли, Анна нахилилася в темряву й показала на освітлені вікна сусідньої панельки.
— Квартира пана Тушла там, на п’ятому поверсі. Донька приходить туди провітрювати, але там узагалі нічого немає.
— А як твої батьки й дідусь?
— Та ж сама панелька, четвертий поверх.
У їхніх вікнах уже не світилося.
— Дідусеві погано. Майже не виходить. Відтоді, як ми переїхали, почувається гірше. Учора сказав забрати з банку всі свої гроші. Аби мати на похорон, а решту віддасть мені на автівку. Такі розмови він веде вже майже рік.
Анна принесла мені до ванної свою випрасувану піжаму й позичила зубну щітку. Усе пахло пластмасою й було геть новим. Анні завжди залежало на порядку, дзеркало блищало, а на підлозі перед ванною лежав килимок.
— Я звикну тут, — сказала вона.
Двокімнатна квартира була малою, тож зовсім не вадило, що вона була майже порожньою. Анна провела мене до спальні. Біля стіни стояло широке ліжко зі смерекового дерева, на ньому — легке покривало й безліч кольорових подушечок.
— Я заходилася облаштовувати квартиру від спальні, — посміхнулася вона. — За цей аеродром віддала всі гроші, це було в них найдорожче ліжко. На нічні столики вже не лишилося.
У кутках кімнати стояли великі картонні коробки, в яких — повно білизни й одягу, на ручці вікна висів на вішалці темний костюм для роботи. На підлозі біля ліжка був магнітофон з однією, зовсім новою касетою. Ерос Рамазотті. Ми вляглися, і музика тихенько грала, милозвучна італійська, крізь фіранку трохи просвічувалися вогні району.
— Я не шкодую, що вже не з Хозе. Узагалі. Його було забагато.
— Усі ці роки я дивувалася, що ти з ним.
— Я починаю нове життя, Гано. І не хочу озиратися назад. Якби нам не знесли хату, можливо, у нас із Хозе вже було б двоє спадкоємців і я б чекала на нього біля паркану, як він увечері повертатиметься з пивниці…
Я вважала, що засну як мертва, але в голові крутилися тисячі думок. Чужий запах нової квартири й біла стеля наді мною постійно змушували зосереджуватися. Я чула, як дихала Анна, думка раптово йшла вперед або поверталася задалеко назад.
— Мені часом дуже не вистачає Оліни, — прошепотіла я й зачекала, чи Анна ще відповість, чи вона вже спить.
Вона нічого не відповіла, але я відчула її долоню на своїй руці. Потім мене швидко здолав сон, коли дограла касета, я вже не пам’ятала.
Серпневий ранок був не особливо вдалим, я стояла перед концертним залом Отакара Єреміаша в Будєйовіце. У довгій сукні під парасолею, яку наді мною тримав Петр. Трохи далі під іншою парасолею тупцювали батьки. На татові був темно-сірий костюм, я бачила його в ньому лише одного разу, на похороні бабусі. На мамі — гранатовий костюм, він їй дуже личив. Навколо — однокурсники й однокурсниці. Усі махали й перегукувалися.