— Тато твого діда, та, власне, і твій дід, там розливали пиво й продавали горілку.
— Я знаю, люди вже розповіли, — прокукурікала я й відчула дивний сором, бо я про це, власне, нічого й не знала.
Бо про речі, які стосуються нашої родини, я дізнаюся від сторонніх.
— Гей, дядьку, розкажіть Ганці, що колись сталося в цій пивниці.
Петр говорив веселим тоном, щоб пан Бертак уже перестав супитися. Але той повільно пішов назад до автівки. Ми пленталися за ним.
— Мабуть, він тебе не почув, — зауважила я.
— Почув.
— А що сталося в тій пивниці?
— Він сам тобі колись розкаже, як буде в гуморі.
Щоразу, коли я прибирала в кімнаті зі старовинною колискою й коробкою, повною іграшок від чужих дітей, починала напосідатися на Петра щодо весілля. Спершу він постійно відказував, що незабаром. Що ми мало знайомі. Що нас у будь-який час можуть виселити з хати. А потім уже нічого не казав.
Із відром і щіткою в руках я поглянула на кімнату, перш ніж зачинити двері. Вона була готова. Уже давно. Вибілена. Вимиті вікна. Відріз із кольорового килимка на дерев’яній підлозі перед колискою. Я вирушила на кухню. Петр рився в якихось паперах. Зі старого магнітофона гримів важкий рок.
— Коли ми одружимося?
Вдавав, що не чує. Я знала, що кричу голосніше за його магнітофон, навіть коли той грає дуже гучно.
— Я питаю, коли ми одружимося?
Він підвів голову й стишив музику. Наморщив лоба, аби вигадати нову відмовку.
— Гано, я зараз цим не переймаюся. У мене розвивається бізнес, міркую, де взяти гроші на пікап.
— Ну так…
— Якийсь старий пікап, цього б вистачило, знаєш. Щоб ззаду складати матеріали, інструмент, драбину.
— То скажи татові.
— Гм, нічого іншого мені теж не спало на думку, — зізнався він. — Батько живе в тої своєї нової, а гроші за цю хату, можливо, іще не встиг усі витратити.
Він швидко поцілував мене в щоку, одягнув стьобану куртку, поцятковану вапном після останнього побілу хати, і вискочив на двір. Я відчинила йому ворота й залишила їх так.
— Якби у вас із Анною був час приготувати щось на вечерю, наприклад, картопляний гуляш…
— Ти знаєш, що починаєш трохи гладшати, любий? Подивися на свій живіт.
Він дивився на мене крізь опущене вікно. На обличчі — вираз провини, як у хлопчака.
— Прошу тебе, їдь уже.
Анна в’їхала у двір, коли в мене на траві було розкладено шмат зшитої білої матерії. У ньому було щось із двадцять п’ять метрів, від воріт він тягнувся навколо колодязя аж до сараю. Банку з чорною фарбою я вже підготувала, ще й два широкі пласкі пензлі. Двері червоної шкоди відчинилися, і Анна, худа, з коротким волоссям і посмішкою, показувала на блискучий капот.
— Тобі пасує це оуто.
— Йому вже сім років, але на вигляд непогане. Я тепер вожу в ньому дідуся в поліклініку. Інакше б я його до лікаря й не доставила.
Із задньої кишені джинсів Анна витягнула папір і розклала його. На одному боці виднівся цілий напис, на другому — лише частина, яку ще мали домалювати ми.
— Може, ми втрапимо до Книги рекордів Гіннеса, — сказала Анна, — довжина транспаранта має вийти один кілометр.
Я взяла в Петровій робочій сумці рулетку, і ми міряли висоту літер і відстані між ними відповідно до плану. Шматком вугілля малювали схеми, а потім одягнули робочі рукавиці. Я намішала фарби в банці, і ми заходилися малювати літери. Наприкінці працювали швидше, уже не вистачало часу. Сонце швидко заходило, щоразу, як я підводила голову, воно було нижче, а потім уже просто падало за горизонт. Перш, аніж повністю стемніло, я ще перебігла через площу й привела пана Тушла. Він пройшовся уздовж транспаранта туди й сюди, вигляд у нього був похмурий, але він схвально хитав головою.
— Якщо вірити Ридереру, це буде найбільша демонстрація проти атомної енергії, — сказав він і поглянув на небо, чи не вимокне наш шмат транспаранта вночі.
Я покликала його на чай, Анна принесла з автівки ще листівки, що запрошували на протиатомний похід. Пан Тушл узяв собі стосик, іще один я відклала вбік для Петра, щоб він роздавав їх дорогою на роботу. Я вкинула дров у пічку й принесла з підвалу картоплю. Ми з Анною крутилися навколо їжі, а пан Тушл розповідав. Хроніку району він писав із 1938 року. Від свого попередника успадкував товсту книжку, зашиту в теки, і дерев’яну чорнильницю. Перш аніж устиг добре навчитися писати, було створено Протекторат Чехії та Моравії і хроніку в нього забрали, із усіх районів їх позвозили кудись до архіву. Назад він її отримав уже десь після війни. Роки війни занотував за своїми записками, які вів і складав удома до ящика столу, що замикався на ключ. Йому здавалося, що найгірше в селі відбулося саме протягом тих шести років. Вояки вермахту при дорозі на Будєйовіце, які в польовій кухні варили суп і пропонували місцевим. Конфіскація коней на місцевій луці для війська в сорок третьому. Дві автівки гестапо, що проїжджали через площу, коли везли лісника з хутора, заарештованого за допомогу партизанам. Солдати-утікачі, які намагалися потрапити на захід, на лінію, де мали зупинитися американці. Кілька років після звільнення пан Тушл описував легко й радісно, а потім прийшли роки, коли він уже хотів покинути цю справу, кілька разів йому погрожували, що позбавлять його обов’язків хронікера, бо писав про дурні, невиконувані для місцевих власників землі норми. Хроніку йому зрештою полишили, але записи контролювали з району. Тож він писав переважно про народження й смерті в районі, про хрестини й про те, скільки вродило зернових, коли було сухо й коли — мороз у двадцять п’ять градусів. У шістдесят восьмому цензура ослабла, але це було ненадовго. Наприкінці сімдесятих він декілька разів згадав у хроніці про геологічні розвідки поблизу. Пояснював їх місцевими проблемами з водою. Її було мало, іноді її навіть привозили в цистернах. Справжню причину геологічних робіт він дізнався тут одним із перших. Напівтаємно потрапив на одну із зустрічей в районному нацкомітеті в Будєйовіце. І раптом довідався про все. Те, що нагорі вже знали якийсь час, він усвідомив раптово і без попередження. Шість сіл змушені будуть поступитися місцем атомній електростанції. Охоронна зона в три кілометри.