Від тихого зосередженого слухання нас із Анною відірвав звук мотора з двору. Повернувся Петр. Було близько дев’ятої вечора. Ми сиділи навколо столу на кухні, від розігрітої пічки йшло тепло. Що він повертається переможцем, я зрозуміла з його обличчя відразу, щойно увійшов. Він світився від задоволення. Із задньої кишені штанів вийняв згорток банкнот. Двадцять тисяч крон. Швидко запхав у себе гуляш із хлібом і розповідав про свої плани. Продасть малу автівку, і вже знайшов із батьком пікап. На підприємстві завершить працювати до кінця місяця, уже оформлює себе як підприємця й має перші замовлення.
Ми випили з ним за успіх у роботі, і пан Тушл радів, що знову відроджуються малі підприємці. Пан Тушл знову заходився розповідати про село, в якій хаті чим займалися раніше, в якій було скільки худоби, і скільки поля було в кожного господаря. Потім ми всі замовкли, можливо, кожен думав про те ж саме, що і я. Дві хати в селі вже прибрано, без дахів, і тепер вирішується все. Надворі сохне довжелезний транспарант, і ми не знаємо, чи за рік із цієї стіни не лишиться тільки купка цегли посеред бур’янів.
— Чому це так, пане Тушле, що сьогодні село, яке було тут століттями, може просто так зникнути? Чому люди не захищають його?
— Це не раптом, Гано, — в очах пана Тушла була втома. — Я стежу за цим багато років. Ще після війни наше село було незалежним. Тут було кілька землевласників, у яких були великі маєтки, у людей було молоко від своїх корів, тут були ремесла, коваль, шинок.
— І що ж сталося?
— Після війни тут виник нацкомітет, але потім його перемістили, бо мале село. У п’ятдесят третьому зробили колгосп, але в шістдесятих малі колгоспи об’єднували, і в нас раптово не стало голови. Нікого з села не було навіть у правлінні нового великого колгоспу. Кілька людей переїхали, ремісники стали працювати на комунальні служби і їздили на роботу в місто.
Пан Тушл підвівся з-за столу. Він ніби не чув мене, Анну чи Петра, коли ми намагалися його ще затримати. Уже стояв у дверях і, здавалося, що піде не попрощавшись, але тримаючи руку на дверях, він обернувся.
— А сталося так із нашим селом тому, що за нас вирішували десь. Усі рішення приймалися функціонерами з інших місць, та й зараз це продовжується. Гори воно все…
Він хряпнув дверима й справді без прощання.
— Таким я дядька Тушла іще не бачив, — тихо сказав Петр.
Літо скінчилося, і від цього мене, та й все село опанував смуток. Ранок тягнувся, я не могла бути вдома сама. Почепила на шию мисливський бінокль і пішла геть. Обійшла площу і за хатою в садку побачила пана Бертака. Він стояв під грушами, спершись на палицю.
— Урожай цього року буде добрим, — похвалився він.
— Ми вже з Петром чекаємо на вашу грушовицю, — сказала я.
Грушки були великі й гнули до землі гілки. Але тільки пан Бертак знав, коли в них найбільше цукру і коли саме треба з дерев зібрати врожай.