Дощового ранку на закруті біля головної дороги я чекала на Анну. Над асфальтом віяв холодний вітер, із руками в кишенях я ходила туди-сюди й дивилася на свої випрані джинси. Вони вже були старезними, усі в латках. Нарешті показалася автівка Анни. Я сіла до неї, усередині було приємне тепло. Вона перепросила, бо затрималася на роботі.
Дорога до Уєзда тривала менше двадцяти хвилин. На площі з малою кам’яною дзвіницею ми запитали, в якій хаті живуть Вацеки. Якийсь час ми з Анною просто стояли, спершись на її автівку. Вона не хотіла йти зі мною, а я раптово ніяк не могла наважитися. Ноги в притоптаних кросівках у мене мерзли.
Від закруту доносився все сильніший гуркіт мотора й раптом на площі показався пікап кольору хакі. Стара армійська модель-коробка V3S, у кабіні повно мисливців у капелюхах і зелених мисливських плащах. На боці пікапа за ноги було прив’язано мертву сарну, її вивернута голова звисала донизу. Із даху цієї коричневої коробки на колесах врізнобіч звішувалися застрелені фазани й зайці. Авто з трофеями об’їхало площу й зупинилося біля однієї з хат. Вийшов хтось із мисливців, тримаючи мисливську рушницю через плече на ремені. Автівка знову поїхала й зникла за закрутом. Від неї в повітрі лишилися тільки курява й запах спаленої нафти. Уся сцена тривала менше двох хвилин. У мене все стислося всередині.
— То йди вже, — підштовхнула мене Анна.
Я натисла обома руками на ворота й увійшла до двору. Посеред гною, біля хлівів, стояв старий побитий трактор. Навпроти у дверях показався зігнутий пан, на голові в нього була шапка з помпоном, але картату сорочку він розстебнув і підгорнув у неї рукави, наче була літня спека. На привітання не відповів. Вислухав мене й дивився підозріло з-під насупленого чола.
— Брат не приймає, — сказав він і поглянув у напрямку вікна в тильній частині дому.
Там були ще одні двері. Я сказала йому, хто я й звідки приїхала, і вмовила, щоб він передав братові вітання від пана Бертака. Він увійшов у ті другі двері й незабаром знову вийшов. Лише кивнув головою й пішов у своїх справах.
Я зачинила за собою двері. Запах гною й хліву зник. Низенька кімнатка дихнула на мене запахом трав. Усередині було тьмяно.
— Доброго вечора, — привіталася я зі старцем із білим волоссям і зморшкуватим високим чолом.
У нього був великий ніс і пронизливі очі.
— Лише зараз побачимо, чи буде він добрим, — відповів хрипким голосом.
Сидів на ліжку, накритому темно-синім покривалом. Я роззиралася в малій кімнатці з нічним столиком і одним стільцем, на якому стояла біла порцелянова чашка, накрита тарілкою. У кутку була полиця з книжками, на ній — кілька товстих зшитків. І поруч із цими старими подертими корінцями книг на поличці стояли також склянки й ткані мішечки із сушеними травами. Він швидко мене оглянув, а потім дивився кудись у куток. На побілених стінах висіло два образи. Це не були церковні ікони, які мала бабуся в спальні. Вони здавалися сучаснішими, жодних німбів, лише два кольорові портрети.
— Ісус і Богоматір, — промовив він раптово серед тиші. — У мене не знайдеш жодних розп’ять.
Якийсь час він за мною стежив, поки я роздивлялась скромну кімнатку.
— Я вдячний братові за те, що взяв мене до себе, що я не помиратиму в місті в панельці.
Я ствердно кивнула. Він знову дивився повз мене, однак я ніби відчувала на собі його погляд. Коли нарешті поворушилася, глипнув на мене, узяв зі стільця чашку й запропонував мені присісти.
— То ти наймолодша з Томашеків? У молодості я знав твого діда.
— А мого тата теж пам’ятаєте? — прошепотіла я.
— Аякже. Коли він був маленький, я гойдав його на руках.
— Тато мені ніколи не розповідав про це.
— Я пам’ятаю, як Томашеки лишали землю. Люди в селі їх боялися, дехто навіть хотів цього. Ніхто й не підозрював, що за тридцять років знесуть хати всім.
Я сиділа навпроти нього на стільці. Руками він сперся на край ліжка й дивився вниз на свої ноги в капцях. Я не наважувалася видати жодного звуку, дивилася на його худі руки й набряклі вени.
— То ти хочеш дитину, а та друга, навпаки, її позбулася.
Я здивовано глипнула на нього.