Очі її заблищали. Показувала мені телефон у коридорі. На поличці, біля стіни з вішалками. Вона сама захотіла його завести. Із татом не радилася, знала, що він буде проти. Як для нього, намарне витрачені кошти. Оплачуватиме його зі своєї платні в шкільній їдальні.
— Тепер ти можеш мені дзвонити, — сказала вона з посмішкою.
Я її обняла. Вона добре знала, що в нашій із Петром хаті немає жодного телефону.
— Тепер мені можуть дзвонити мої діти.
Я запитально поглянула в її очі, навіть не довелося озвучувати своє питання.
— Поки не озивався, — покрутила вона головою.
— До мене теж. Я щодня чекаю на пошту. Що прийде лист. Іноді мене вже справді дратує, невже ми не варті хоча б кількох рядків?
Вона здавалася такою самотньою. Без дітей, без сусідів із села, без саду, без квіток під парканом. У дванадцятиповерховій панельці, заледве знайома із сусідами на поверсі.
— Я була сьогодні в редакції, віддала першу статтю, мамо. Двічі на місяць публікуватимуся в газеті у рубриці «Новини з епіцентру». Це вигадав Адам Ридерер, він там працює репортером.
— Я рада, — погладила мене по щоці мама, — дзвони мені щоразу, щоб я купувала газету.
— А ви приїдете до нас на Різдво цього року?
Вона стенула плечима. Я шукала годинник, щоб не пропустити автобус.
— Тож Петр почав працювати на себе. Як у нього виходить?
— Він постійно десь їздить, збирає замовлення. Один місяць — краще, інший — гірше.
— Чудовий електрик, як він, не пропаде. Але якщо чогось потребуватимеш, Гано, то…
— Дякую, мамо. Я дещо заробляю перекладами з німецької, овочі в нас свої, яйця приносить мені сусідка, поки все досить добре, правда.
Вона з’їхала зі мною ліфтом донизу. Ми помахали одна одній, потім я застібнула свій старий подертий плащ до самого горла й швидко покрокувала на зупинку.
Щоранку я сідала на синій велосипед Петра із перемикачем, за плечем на ремені в мене билася ткана сумка, і їхала на перехрестя. Поштова автівка приїжджала, зазвичай, вчасно, лише зрідка доводилося чекати. Я забирала пошту для всього села, клала її в торбу й крутила педалі назад. Потім розносила газети й листи по хатах. Коли випало більше снігу, ходила пішки, поки пан Тушл не знайшов когось із трактором, аби розчистити шлях до головної траси.
Петр іноді повертався вже пізно вночі, я чекала його з вечерею на плиті. На святого Миколая прийшов пан Тушл разом зі старим паном Бертаком. У нього на голові була шапка святого Миколая, а в шкарпетці він приніс нам горіхів і яблук, а ще сушених слив у тканій торбинці. Петр у комірчині знайшов тільки півпляшки вишневого лікеру, який ми деколи доливали в чай. Я додала дров, ми пили й говорили переважно про те, що повільно наближається час нового подання для продовження проживання. Знали, що будівництво триває, усупереч тому, що казав міністр на передвиборчому мітингу. Пан Тушл стверджував, що цей уряд, перший після листопадової революції, неодмінно вирішить, чи має зупинитися будівництво атомної електростанції. І, мабуть, уже скоро.
— Раніше люди вечорами розказували страшні історії, — сказала я, — а нам вистачає й реальності.
Петр підкладав у вогонь, був вечір п’ятого грудня, хмари розійшлися, і від зоряного неба на землю сочився мороз. Ми провели сусідів до воріт. Коли я помила посуд, а Петр відкрив теку з рахунками й замовленнями, залишилися самі.
— Різдво цього року буде скромним, Гано. Треба купити нову гуму. На цій уже не можна їздити, як є сніг.
Я пішла до спальні й лежачи на подушці мріяла про Різдво, коли будемо всі разом. Тато й мама, Гонза. Я, Петр і наша дитина. Я заплющила очі й побачила дядька Венцу з бабусею. Затоплені річкою хати й Петрову хату номер 11 в охоронній зоні, і нас, із таблетками йоду. Зустріла всіх, живих, мертвих, навіть зниклих безвісти.
1992
Уже третій рік поспіль той самий ритуал. По вкритій льодом, нерозчищеній дорозі я дріботіла від села до перехрестя. Мороз мене підганяв і порипував під підошвами моїх черевиків. Сумка через плече, у ній — кілька білих конвертів, адреси набрано на машинці.
По головній трасі свистіли автівки. Я пританцьовувала на зупинці й роздивлялася охолоджувальні вежі. Вони були сірими, навіть здаля я бачила структуру їхнього бетонового покриття, вони, мабуть, повністю зледеніли. Коли я почала дрижати від холоду, зупинилася одна з автівок. Запітніле віконце повільно опустилося донизу, пан за кермом був у плетеній шапці з помпоном.