— Не дочекаєтеся. Із першого січня зупинку скасували.
Тільки тоді я нарешті роззирнулася. Стовпа з позначкою Чехословацького автотранспорту й розкладом руху не було. Я сіла до автівки, і ми поїхали по широченній новій асфальтованій дорозі в напрямку Будєйовіце. В автівці не працювало опалення, коли ми говорили, із ротів ішла пара. Він їхав недалеко, із Тину, але про нас не знав. Вважав, що село вже зліквідували. Охопило дивне почуття безнадії. Я сказала йому, звісно, що залишилося всього чотирнадцять хат, у яких живуть люди, але доки хати ще стоять, навіть і викуплені, у нас усе ще є надія, що село збережуть. Я розповідала про петиції й про виступи проти атомної електростанції. А потім розмова урвалася. Його це не цікавило. Я вийшла в місті за Довгим мостом, і поки дійшла до пошти, зігрілася принаймні настільки, що в мене перестали мерзнути пальці на ногах. Зайшла в редакцію газети до Адама. Він сидів біля телефону, настінна дошка вся в папірцях із записами й номерами, він замахав мені, аби почекала, поки завершить розмову.
— У тебе є стаття?
Я подала йому рукопис. Ще один матеріал до рубрики «Новини з епіцентру». Він швидко прочитав, йому сподобалося. Розповідав, що пише ще щось для часописів і для державних газет.
— Ти мав би поїхати до Праги, Адаме. Можеш більше, аніж борсатися тут.
— Я думаю про це вже рік, Гано. Але не так просто покинути все. У мене ж є сім’я, у дружини тут робота.
Я затрималася з Ридерером трохи довше, але в центр прибігла саме вчасно. Стару кондитерську, де ми з Міладою сиділи ще рік тому, було вже перероблено під якийсь бутік. Я роздивлялася речі, розвішані у вітрині. Гладенька чорна водолазка, светр із кашеміру й байковий плащ, одягнені на манекен, із цінниками, залишки різдвяних прикрас довкола. У цей момент Мілада вдарила мене по плечу.
— Я забула тобі написати, що її тут уже немає. Ходімо за ріг, ми буваємо там іноді після роботи.
В бістро від чаю з лимоном я потрохи зігрілася. Мілада щебетала, її пригніченість поділася невідомо куди, я слідкувала за нею й думала, скільки всього змінилося за рік. Її новий знайомий теж був юристом. На одинадцять років старший. Вони хотіли б відкрити власну адвокатську контору. Темні штани від костюму в смужку, чорна сумочка з блискучої шкіри зі срібними вставками. Вона вийняла коробку сигарет і запальничку. Змінила барву помади, бліді, солідні рум’яна, і марку сигарет — теж.
— Тато зрештою залишився в суді, усе заспокоїлося, — сказала вона й видихнула дим вбік. — А що нового в тебе?
— Знову місяць чекатимемо на відповідь від керівництва електростанції. Це завжди нерви…
— А сім’я?
— Ми б хотіли дитинку, Петр і я, але поки не вдається.
Її очі здалися надзвичайно проникливими. Вона вивчала моє пальто, перекинуте через спинку стільця, те саме, що й минулого року, тільки лацкани трохи більш подерті. Ненафарбована, шкіра — червона від морозу, губи загрубіли. Мені не потрібно було дивитися в дзеркало, аби знати, що саме вона бачить.
— А що ти, власне, робиш, Гано?
Я замислилася над відповіддю, а потім розізлилася на себе, бо раптом перед нею відчула сором і відчуженість. Трошки порозповідала, що роблю в хаті й довкола неї, що завершую переклад австрійської книжки про альтернативні форми енергії.
— Я щаслива, що можу все це бачити, Гано. Цей час прекрасний, усе зароджується, зараз найкращий момент, аби щось починати…
Розмова почала гальмувати вже за двадцять хвилин. Про що б я не згадувала зі свого світу, усе здавалося їй недостатньо цікавим. Я зрозуміла, що замість слухати Міладу, розмірковую про те, як повернутися назад додому, якщо автобус уже не зупиняється на нашому перехресті. Іще одне ускладнення, іще одна ознака, що з нашим селом уже не рахуються. І чим далі, тим зрозумілішим за столиком кав’ярні ставало те, що відчуття знервованості від того, що петля довкола нашого села затягується, неможливо передати нікому за межами нашого гурту. Уперше зі шкільних років, відколи ми зналися, я відчувала зверхність у її погляді. Та тиха Мілада, невпевнена, що завше озиралася на мене. У мене вже був хлопець, коли вона у віллі своїх батьків ще йшла спати після вечірнього випуску новин, якщо тільки не вчилася до десятої вечора. Я радила їй, що вдягнути на перше побачення, що говорити й що робити. Здавалося, це було так давно. І головне, що це вже завершилося.
Я підвелася від столу першою, її зарозумілі погляди я витримала, принаймні сподівалася на це, і у своїх приношених джинсах і пальті. Ми поцілували одна одну в щоку.