— То напиши мені знову. Чи приїжджай до нас у село, наприклад, весною, якщо… якщо ми там іще будемо.
Я йшла містом, довгою затіненою вулицею, що вела до школи, мороз здавався вдвічі сильнішим. Постукала у двері, із кухні долинав дзенькіт посуду й дзюрчання води, ніхто не відчиняв, тож я взялася за ручку. Маму ніде не побачила. Одна з кухарок сказала, що вона вже тиждень хворіє. Тож я попрямувала на протилежний кінець міста. Видихала нагріте в легенях повітря під ніс, аби зменшити щипання від морозу в носі, брела з опущеною головою й лише перед сірою панелькою підвела її. Відчинив тато. Коли я в коридорі знімала пальто, він не стримався й перепитав, чи не від Армії спасіння воно мені дісталося. Йому не подобалися й мої побиті низькі черевики. Я не звертала уваги на його зауваження й пішла просто на кухню. А звідти — до вітальні. Мама лежала на дивані, була вдягнена, лише ноги прикриті пледом.
— Мамо, як ти? Навіть не повідомила мене, я ходила до тебе на роботу.
— Мені треба було написати листа? — втомлено посміхнулася вона. — Ти живеш за кілька кілометрів звідси, але не приїжджаєш.
— У мене зараз немає автівки, я ж говорила на Різдво. А тепер на перехресті й автобус не зупиняється.
Тато, мабуть, не зміг це слухати й пішов на кухню готувати чай. Я присіла до мами на крайчик дивану. Вона була блідою, із колами під очима.
— Ти дотримуєшся дієти для діабетиків, мамо? Стежиш за серцем?
Вона якийсь час дивилася, ніби маленька дівчинка, яку застали за кепським вчинком. Так, ніби ролі мами й доньки помінялися. Вона знову ствердно кивала на все. Ми трималися за руки. Чули тата, який ходив кухнею.
— Він сердиться на мене за той телефон, — сказала вона, — ніхто не дзвонить, а ми платимо сталий тариф…
— Як добре мати вдома телефон, тату, — почала я, коли він приніс до кімнати чашку чаю для мене, — ніколи не знаєш, куди потрібно буде подзвонити…
Я трохи поприбирала у квартирі, склала білизну в машинку, попрасувала те, що висіло на шнурівці у ванній. Потім для всіх приготувала вечерю з супом, повну каструлю, щоб лишилося ще на день. Увечері тато увімкнув телевізор і дивився новини. Я гадала, що ми поговоримо. Мама дала мені зрозуміти, що про Гонзу розмовляти не можна. Тож я це проковтнула, і ми пішли погомоніти на кухні.
— Я хотіла б запитати в тата про стільки речей. Наприклад, що сталося з пивницею його прадіда. Пам’ятаю, як була маленькою, декілька разів була з вами на цвинтарі. Там, де костел святого Прокопа. Село ще було, і ця будова там мала бути. Тато ніколи нічого не говорив, ви завжди клали на могилу свіжі квіти, збирали листя й швиденько бігли з тої гори на автобус.
— Він тепер їздить туди сам. Лише раз на рік.
— А чому ніколи не заходить до нас із Петром? Це ж по дорозі.
Мама знизала плечима й посміхнулася. Так винувато й вибачливо, ніби в цьому була її провина.
— А як завершилася його поїздка на північ? Що тітки?
— Прошу тебе, не розпитуй у нього про це.
Я хотіла вже вискочити й загукати на повні легені, перекричати телевізор, щоб чутно було й у вітальні, що я хочу запитувати й робитиму це. Але потім поглянула на маму й відмовилася від цього. Вона майже шепотіла, хоча телевізор працював досить голосно.
— Вони не домовилися. Це важко, коли спадок мають троє. Анєжка й Ружа полем не переймаються. Вони хотіли б його продати. Тато від цього ходить напівмертвий, хоче їхати до них знову. Не знаю, що він із цим робитиме. На старість років орати на тракторі, коли в нас тепер є квартира в місті?
Я роздратовано поглядала на годинник. Потім надійшов час знову натягати в коридорі пальто.
— Як тепер дістанешся додому? — запитав тато.
Стояв у дверях, за його спиною блимав телевізор.
Знову це дивне відчуття, коли дивишся в його суворі очі. Хотілося, щоб він любив мене так само, як тоді, коли ще була маленькою дівчинкою. Стільки разів розмірковувала про те, коли ж це, власне, змінилося.
— Я попрошу водія, щоб зупинив на перехресті. Не бійся, він мене знає.
Він усе ще мене любить, просто не вміє цього показати. Я весь час це собі повторювала, поспішаючи морозяним вечором на автобус, із рота в мене йшла пара.
У п’ятницю ввечері Петр показався у дверях із широкою усмішкою на обличчі. Він просив допомогти з великою коробкою й сумками. Ззовні танув сніг, я набрала води в черевики, трава надворі була мокрою. Ми виносили із зеленого пікапа покупки, він усе відразу розпаковував і розкладав у кухні на столі. Їжа, дві пляшки вина, фрукти, закуски, смаколики.