— Ви дещо нам обіцяли, пане міністре, пам’ятаєте? У цьому ж місті, два роки тому.
У пана Тушла був бойовий настрій, упевнений і зосереджений голос. У ньому вчувався авторитет, галас довкола нас принишк.
— Нас усіх тут цікавить атомна електростанція, ми через це сюди й приїхали, — пан Тушл показав на нашу групу й роззирнувся до інших.
— Рішення про завершення будівництва атомної електростанції прийматиме уряд, що утвориться після виборів.
— Але, пане міністре, станція й надалі будується, ми це бачимо, нічого не змінилося.
— Друзі, без електричної енергії ми не обійдемося, її потребуватиме наша промисловість, приватний сектор, що зароджується, побут, потреба постійно зростатиме. Не можна повертатися назад, світити свічками й прати на пральній дошці…
Ми намагалися в цих словах знайти хоча б дещицю надії. Я дивилася на інших. Обличчя спохмурніли. Я знала їх такими й у селі. «Останнім часом ми все більше супимося», — подумала я. Анна збоку від мене мала кам’яний вираз обличчя й часом здавалося, що подумки вона в іншому місці. Петр був десь по роботі, він навіть не знав, де я й що тут відбувається. «Усе, на що можу спертися останніми місяцями, — це непевність», — подумалося, коли натовп уже розходився.
Анна везла нас назад. Усі двадцять хвилин у автівці була тиша. Неуспішна поїздка за обіцянками й примарною надією. На площі сусіди швидко розійшлися.
Анна залишилася. Ми всілися позаду хати на траву й дивилися на садок і далі, на поле. Просто на інший бік, щоб бетонні вежі станції залишалися за спинами.
— Між тобою й Петром щось сталося? — спитала вона.
— Не знаю, коли саме це почалося, але ми майже не говоримо. Він багато працює, додому приїжджає тільки спати.
Приємне весняне сонце світило в обличчя. Воно вже стало западатися. Я почала говорити й розповіла Анні про все. Про дивні погляди Петра, про його мовчання, про мої самотні дні й вечори в хаті.
— Ти викинула його з ліжка? — засміялася Анна, коли я дісталася нашої вечірньої сварки.
Мене здивував злісний тембр її голосу. Вона вже декілька років жила сама й здавалася зів’ялою.
— Анно, я не чекаю від тебе, щоб ти зайняла беззаперечно мій бік, тобто виступила проти Петра. Лише хочу почути, що ж роблю не так.
Вона мовчала. Проте відчувалося, що їй усе зрозуміло. Але її обличчя ніяк не змінилося. Крик з-за хати перервав цю особливу хвилину. За рогом з’явився пан Бертак, його біле волосся розвівалося за вітром.
— Нічого, потім мені скажеш, — прошепотіла я їй на вухо й скочила на ноги.
Висока постать пана Бертака була трохи схиленою, у руці він тримав тацю з яйцями. Він нічого за них не хотів, навіть не проходив далі.
— Хай Петр якось зайде за косою, сьогодні ввечері я її вигострю, — сказав на прощання.
Ми з Анною наповнили великий плетений кошик поколотими дрібними дровами й занесли його в кухню, узявшись кожна за одну ручку. Я розпалила плиту, до яєць додала борошна й молока, і ми смажили млинці. Я розігріла масло й мастила гарячі кружальця.
— Варення в мене від пана Тушла, минулого року у нього було чимало смородини й малини. Це повидло з груш у садку пана Бертака. Щіточки робить стара Згоркова, яка живе навпроти, у неї є цесарки й качки. Дрова нам привозить іще один сусід, йому належить частина лісу.
Ми сиділи в пітьмі кухні і їли млинці. Половина миски лишилася, я заховала їх у піч, для Петра.
— Це безглуздо, що я хочу жити ось так?
Анна посміхнулася. Карі очі й коротке волосся каштанового відтінку. Гарно вдягнена. Знайшла кращу роботу, ходила на курси бухгалтерів, більше заробляє. Розповідала, що робить у квартирі на мікрорайоні.
Коли ми доїли, я взяла її за руку й повела в кімнатку біля спальні. Я відчинила двері, і ми обидві спинилися на порозі. Кімната була вся пропахчена звіробоєм і висушеним приворотнем. Колиска, іграшки. Їх уже була повна коробка від нового телевізора. Дитячий одяг, який я купувала при нагоді під час поїздок у Будєйовіце, лежав, складений на килимку перед колискою.
— Це через це? Через те, що нам не вдається мати дітей?
Вона роздивлялася дитячу кімнату, пафосну й намарну. Сперлася спиною на дерев’яну пройму, її очі вивчали мій відчайдушний вираз обличчя.
— Не принижуй себе через нього, Гано.
— Я не принижую. Хочу мати сім’ю й жити тут…
— Ти для нього занадто сильна особистість, розумієш? Він відчуває, що тобі його не вистачить. Йому потрібна віддана й слухняна жіночка, яка милуватиметься ним. Щоб він був головою сім’ї.