Звісно, далеко не всі мешканці будинку любили Білку і сімейство Боні. Ніхто не знав, що робити з собаками далі, коли виростуть всі п’ятеро, і що станеться, коли раптом з’являться ще цуценята, а потім ще і ще? Ніяких відповідей на ці запитання доброзичливі мешканці будинку не мали, проте, зважаючи, що в цій країні мало які запитання взагалі мають відповіді, дискусії закінчувалися так само швидко і несподівано, як і починалися. Найбільшої амплітуди дебати про майбутнє псячого двору досягли під кінець літа, коли сюди почали забрідати всілякі зайди, а то й гірше – цілі зграї голодних бродячих псів, яких Білка боялася більше за все. Навіть більше за підлітків, які жбурляли в неї камінням та тишком, коли ніхто не бачить, боляче били ногами під живіт. Проте не тільки підлітки завдавали їй болю – часто дорослі люди кидали на її адресу щось лайливе, зле, або без жодних на те причин, просто проходячи повз, перевертали ногою миску з їжею, – і вона ніяк не могла збагнути, що має зробити, щоб убезпечити себе від таких безпричинних нападів. Білка не могла усвідомити мотивів, які штовхають людей до агресивної поведінки, – вона не претендувала на їхню територію, на їхню їжу, взагалі ні на що, окрім тієї зайвої їжі, яку їй давали вони самі, й на будку, яку вони ж і збудували, тож і не могла збагнути, як поводитись. А відповіді «просто так» в її собачому рефлекторному апараті не існувало. Ніщо на світі не може відбуватися «просто так» – ця істина міцно з самого народження закріпилася в її підсвідомості. Якщо ти розумна істота, звісно. Тож це суто людське поняття – зробити щось гидке або гарне «просто так», навіть не задля розваги. Можливо, завдяки механізму, який вмикав це словосполучення в дію, люди і стали безпосередньо такими людьми, якими є нині, хто знає. Але саме тому вони не собаки, от це абсолютно точно.
Живучи поруч із будинком, біля занедбаного дитячого майданчика, Білка ставала свідком багатьох таємних розмов і побачень, гучних скандалів та ніжних поцілунків. Але переважно її життя протікало без пригод, у мирному спілкуванні та обміні енергією з людьми. Їй подобалося лежати біля дядька Семена і його друзів, що ввечері сиділи за столом і грали то в карти, то в доміно; подобалося слухати грубі чоловічі голоси, в яких відчувалася сила і впевненість, подобався звук, із яким камінець доміно вбивався в стіл і смачне слово «риба!»; не подобався гіркий запах тютюну та горілки, коли хтось нахилявся, щоб потріпати її по загривку; але якби хтось із гравців раптом скомандував «фас», вона б не вагаючись виконала команду. Дивно, але Білка звідкілясь знала, що означає «фас», хоча ніколи не чула цього слова. Проте «фас» їй часто снився: короткий гучний рваний звук – і ось вона мчить полем, висока трава приємно лоскоче живіт, б’є по морді, а вона мчить, наче стріла, в бік темної крапки, що стрімко пікірує вниз на фоні блідого неба і густих темних сосен.
Найбільше ж Білка любила гратися з дітьми і слухати їхні дзвінкі, сповнені енергії і веселощів, голоси; бігати навколо гойдалок за Олею; подобалось, коли її чухають і гладять ніжні маленькі долоньки, взагалі, їй тут подобалось, бо тут ситно і затишно. Її цікавили дитячі розмови, особливо про різноманітну їжу, весілля, в тому числі, собачі, хоча вона навіть не здогадувалося, що то за процедура, а також про майбутнє: наразі, діти часто говорили про кладовище тварин, де вже поховані: горобчик, якому довго лікували крильце, аж поки товстун Вітасік випадково не наступив пташеняті на голову, кошеня Мурзилка, яке повісили на мотузці для білизни невідомі хулігани, та безліч метеликів, жуків, хробаків, замучених у спеціально створеному концтаборі для комах самими дітлахами. Прислухаючись до розмов про те, як гарно прикрашені могилки, як діти поминали загиблих птахів, тварин і невинно замучених комах та пили лимонад за спасіння їхніх душ, Білка й сама мрійливо прижмурювалася і уявляла свою могилку, та й взагалі перспектива бути похованою цивілізовано, в колі поважних істот, вселяли впевненість у післязавтрашньому дні – в цьому дворі за масовими похованнями за гаражами завжди знайдеться, кому доглядати. Єдине, чого вона не могла уявити і збагнути, – що діти виростуть, та й сама вона колись стане дорослою собакою. Білка неодноразово помічала, що час тече для неї трохи швидше, ніж для людей, тож цуценята також дорослішають і розумнішають значно швидше за людських дітей. І в цьому факті вона вбачала небезпідставну перевагу чотириногих над двоногими, бо чиїми ж ще голосами глаголить істина, як не голосами швидко вирослих цуценят?