Білка навчилась потроху розрізняти і в дорослих людях – в їхніх звичках, вчинках, словах, відчуттях та поняттях – причини та наслідки. Хоча, як уважно не слухала, не могла для себе з’ясувати остаточно двох понять: добра і зла, тобто що люди вважають гарним, а що – поганим. Чи то є одне й те саме, чи то різні речі, бо вживаються і сприймаються ці слова інколи зовсім у протилежному значенні, в залежності від осіб та обставин, непослідовно, зовсім не як обов’язкова команда для негайного виконання, а як щось малозначуще. Так дивно: що для однієї людини – гарно, для іншої чомусь – погано; яка нісенітниця, і як же люди разюче відрізняються в цьому від собак, для яких або добре, або погано, або кістка, або палка – і третього не дано. Люди вважають себе напрочуд розумними, але вважати так немає жодних підстав, бо за таке довге своє існування вони ніяк не можуть організувати себе як слід, тобто їхнє відчуття власної небезпеки з віком та часом лише зростає, і кому, як не собаці, це відчувати? От, наприклад, якщо розділити людей на хороших і поганих за тим принципом, що ті, хто її, Білку, годує і гладить – то добрі люди, а ті, хто б’є і сварить – злі, то як пояснити такий факт, що добрі і злі люди можуть запросто жити в одній квартирі разом, укупі їсти чи не з однієї миски і таке інше? От люди кажуть, що їх єднає любов. А що таке любов? Яке це почуття – гарне чи погане, якщо може об’єднувати добро і зло під одним дахом? І кого в такому разі потрібно боятися більше – людей, які тебе щиро люблять, як Оля, наприклад, чи тих, хто до тебе добре ставиться? Бо це ж не одне й те саме, виявляється: добро і любов. Розлюбити – можна, а от чи можна перестати бути добрим? Тож хоч за яким принципом людей не поділяй, а добрі люди мають жити від злих окремо, вважала Білка. Добрі нехай живуть на одній половині міста, злі – на іншій, бо сумнівно, що гарні люди зроблять поганих кращими, наразі, на її пам’яті такого жодного разу не траплялося, проте злі люди зіпсувати добрих можуть дуже запросто, тут за прикладами і бігати далеко не потрібно. Тобто в ідеалі добрі й злі люди повинні жити кожен на своїй половині, а посередині потрібно побудувати високий паркан, щоб вони не мали можливості схрещуватися і псувати породу, бо у злих людей, раз вони однак уже є, то є й своя мета для існування, аякже, – на їхньому тлі добрі виглядають ще добрішими, і якби не існувало злих, то довелося б їх вишукувати серед добрих, таким чином зменшуючи їхню ж кількість. Тож злі люди конче потрібні, через них підвищується якість людей добрих, але все ж таки нехай добрі люди люблять тільки добрих людей, а злим залишаються тільки злі. Це як порода у собак, від чистоти якої залежить багато що, наприклад, житимеш ти дома у господаря чи під парканом на вулиці. Тож від такого поділу всім стало б тільки краще, шкода лише, що місце й умови життя аж ніяк не залежать від того, добра ти людина чи зла.
На жаль, світогляд, який Білка так ретельно вибудовувала місяцями, іноді розвалювався за кілька секунд, як дитячий замок із піску під важкими кроками необачних дорослих. Наприклад, Білку сильно збентежило відкриття, що ті, хто її годує, тобто люди апріорі добрі, а це переважно бабці з лавочок, часто потайки примушують її гавкати на людей так само добрих, тому що через якісь там неясні причини особисто їх не люблять. Ну як, скажіть, будь ласка, можна гавкати на добрих людей? Проте, чим гучніше вона на деяких із них гавкала, тим ласкавішими ставали бабці й тим більшими ставали порції їжі. Після декількох таких забігів Білка з жахіттям з’ясувала, що вечорами тепер вона тільки на те й чекає, коли хтось із добрих людей, яких на лавочках недолюблюють, йтиме додому, щоб на радість бабцям обгавкати їх до самого під’їзду – і отримати за це щось особливо смачненьке. Коли вона бігла за таким от добрим чоловіком або жінкою, проти яких особисто нічого не мала і які до неї зазвичай добре ставилися, то готова була згоріти від сорому, але організм наче сам гавкав, паща щирилася, ноги несли вперед, а слина текла в очікуванні заслуженої нагороди. Або ще – оті великі створіння, що потворно дзвенять і паскудно тхнуть гумою, залізом і мастилом, на яких їздять багато мешканців будинку. Білка абсолютно не контролювала себе, не могла стриматися – вона неслася, наче скажена, і розривалася від гавкоту, хапаючи небораку, який швидко крутив ногами якісь причандалля, за штани, а інколи і за ноги, за що часто отримувала стусанів. Але ж, попри все, ніщо не могло її зупинити. Чому?!