– Авжеж. Я останнє тобі скажу… Цікаве, не кривися. – Сікорський також встав і показав на малюнок у книжці. – Знаєш, як в індуїзмі звуть бога смерті? Яма! Тож ми бога смерті гнівати не можемо крематорієм!
– А я тобі ось що скажу: це все через те, що чоловіки надали забагато прав жінкам, а тепер не можуть із цими жіночими правами впоратись, просто не знають, що з ними робити! Індуси самі поганці – бога Ямою назвали, а небіжчиків спалюють…
– Так вони ж вірять у переселення душ, нічого дивного…
Так вони випивали, жартували і сперечалися теплим вересневим вечором біля відкритого вікна майже у повній тиші старого кладовища. Єдиним свідком їхніх бесід вже кілька тижнів була худа довгонога і довгоморда молода собака білої масті на прізвисько Білл. Так дивно для бродячої собаки, до того ж, суки, її назвав онук директора ЦМКа, якого самого в школі називали (неважко, якщо поглянути на нього, здогадатися, чому саме) Колобком. Цей хлопчина терпіти не міг собак (боявся) і дуже любив фільм Квентіна Тарантіно «Вбити Білла», до того ж, часто ходив в однойменний супермаркет, та й собака був білої масті. Тож Білл – найкраще ім’я для тварюки, яку б дійсно не завадило вбити.
Колобок хоч і був товстуном, але товстуном дуже рухливим, тож непостійність стала його домінуючою рисою характеру; хлопчина постійно щось змінював: хокей на теніс, теніс на карате, власноруч – оцінки в щоденнику, карате на шахи, двадцятку в гаманці у діда на свою гривню, шахи на танці, танці на співи, і лише любов до Уми Турман і її здібностей убивати ворогів, які оточували також і Колобка з усіх боків, залишалася незмінною. Він заплющував очі й уявляв, як відрубає голови всім тим сборовським блатним, що витрушують з нього гроші на пиріжки, як ламає їм руки одним ударом руки, і нóги – одним ударом руки. Кров ворогів у його фантазіях лилась рікою, але головною тут була не помста, а справедливість, принаймні так вважав Колобок із акцентованим посиланням на Тарантіно. Тому онук, коли приходив до діда на роботу розповідати домашнє завдання з історії Середніх століть, кидав у Білла камінням, палками, тобто всім, що валялося поруч, але, на щастя, кидець із нього був поганенький. Білл піджимав куцого хвоста, відбігав осторонь, ховався за могили, визирав з-за огорож довгою хитрою мордою і посміхався собі по-псячому, наче він справжнісінький хижий Білл. Для собаки цей хлопчик, приблизно одноліток, якщо перерахувати собачі й людські роки за відомою схемою, залишався зовсім незрозумілим, він знаходився, як і нещодавня ніч пожежі та втечі, десь поза межами добра і зла, любові та нелюбові; такі люди зазвичай з’являються на дзвенячих велосипедах із незвіданої території жаху, підкоряючись лише одним їм, здавалося, відомим законам та інстинктам. Як їм протистояти, як здобути їхню прихильність, Білл не знав.
Єдиний спосіб, яким пес міг боронитися від хлопчика і боронити хлопчика, – голос. Білл завжди гучно гавкав на Колобка, зло гиркав, скалячи молоді гострі ікла, намагаючись відігнати від стежки, що вела повз паркан у кущі в найдальший куток кладовища, де рідко коли хто бував.
Але бував.
Так розпорядилася доля міста та його архітектори, що поруч із невизначеного достеменно віку кладовищем розташовувався білий будинок божевільні, до якої з іншого боку притискалася церква. Точніше сказати так: кладовище та церква затисли з обох боків двохповерховий будинок із прибудовами, в якому в кінці ХІХ – на початку ХХ сторіч жив заможний купець Зіновій Якимчук, що успішно торгував льоном, цукром і мав винокурню, тож за радянської влади вирішили, що кращого місця, куди помістити божевільних, як поміж мерців та попів, і не знайти. Особливо цінними приміщеннями будинку вважалися просторі сухі підвали, де колись тримали і витримували вино, а зараз – утримували буйних хворих. Була в цьому якась гірка іронія: і вино, і буйні божевільні ставали тим ціннішими, чим довше перебували в підвалах. Вино, як відомо, з часом тільки набирає міцності і ціни; тяжкі ж хворі, на догляд яких виділяє кошти держава, і, якщо пощастить, то й заможні рідні, як не дивно, також мають таку ж властивість, бо ніхто не може знати, окрім двох-трьох лікарів і санітарів, скільки достеменно в ізольованих приміщеннях знаходиться людей, скільки їх лікується й досі, а скільки вже померло, тим паче, кладовище завжди поруч, і питання процедури – лише формальність.