— Ти не бився за мене! — раптом вибухнув Ікенна. — Ні! Ти стояв поряд і дивився. Навіть не намагайся заперечувати.
— Я міг би… — почав говорити Боджа після короткої паузи, урвавши тишу.
— Але не став! — закричав Ікенна. — Ти просто стояв!
Це вже було досить голосно, щоб мати вийшла зі своєї кімнати. Того дня вона не пішла на роботу, бо на Нкем напала діарея. Мати зіпнулася на ноги, проляпала підлогою в своїх човганцях і постукала до них у двері.
— Що там коїться, чого ви кричите?
— Мамо, ми хочемо поспати, — сказав Боджа.
— І тому не відчиняєте двері? — спитала вона, а коли ніхто не відповів, додала: — Чого це ви були розкричалися?
— Нічого, — різко відповів Ікенна.
— Вам же краще, щоб то й справді було «нічого», — сказала мати. — Вам же краще.
Її човганці знову ритмічно проляпали підлогою, і вона повернулася до своєї кімнати.
Наступного дня Ікенна й Боджа не пішли гуляти після школи, а залишилися у своїй кімнаті. Прагнучи скористатися ситуацією і знову почати з ними спілкуватися, ми з Обембе вхопилися за можливість витягнути їх до вітальні за допомоги телепередачі, що особливо подобалася Ікенні. Вони обидва не дивилися телевізор відтоді, як сусідка заскочила нас біля Омі-Али, й Обембе постійно страждав і сумував за тими днями, коли ми з буйними веселощами разом дивилися свої улюблені програми: «Аґбала Ове», йорубську мильну оперу, та австралійську драму «Кенгуру Скіппі». Обембе весь час хотів покликати їх, коли йшла одна з цих програм, але страх того, що він може їх цим роздратувати, зупиняв його. Однак того дня, через те що він дійшов до відчаю, а ще тому, що Скіппі був улюбленцем Ікенни, Обембе спершу нахилився вперед, щоб зазирнути до їхньої кімнати крізь щілину й побачити братів. А тоді, наклавши на себе хрест і нечутно поворухнувши губами під слова «В ім’я Отця, Сина і Святого Духа», він почав крокувати кімнатою й наспівувати пісню з цього серіалу:
Під час тих похмурих днів нашого з братами розмежування Обембе багато разів казав мені, що хоче покласти край цій розлуці, але я завжди попереджав його, що він може накликати на себе їхній гнів, і щоразу мені вдавалося переконати його нічого не робити. Тож коли він завів ту пісеньку, я почав боятися за нього.
— Не треба, Обе, вони тебе битимуть, — сказав я, роблячи йому знаки припинити.
Дія моїх благань тривала не довше за раптовий щипок, що привертає лиш дрібку уваги. Він замовк і кинув на мене довгий погляд, ніби не був певен, що правильно мене почув. А тоді похитав головою і продовжив: «Скіппі, Скіппі, Скіппі, степовий кенгуру…»
Коли ручка дверей до кімнати моїх братів сіпнулася, він урвав свій спів. Ікенна з’явився у вітальні, пройшов повз мене до крісла й сів у нього. Обембе завмер, мов статуя, так і лишився стояти під обрамленим фото Ннене, батькової матері, яка тримала на руках новонародженого Ікенну в 1981 році. Він довго не рухався з місця, ніби його прикріпили до стіни. За Ікенною з кімнати вийшов Боджа й теж сів.
Кенгуру Скіппі щойно бився з гримучою змією, демонструючи дивовижні стрибки щоразу, коли змій кидався, аби вжалити його своїм отруйним язиком, і тепер кенгуру лизав свої лапи.
— Ох, ненавиджу коли той тупий Скіппі так набридливо вилизується! — скипів Ікенна.
— Він щойно бився зі змією, — сказав Обембе. — Треба було бачити, як він…
— Тебе хтось питав? — гаркнув Ікенна, підриваючись на ноги. — Скажи, тебе хтось питав?
Він зі злості копнув переставного пластикового стільця Нкем так, що той полетів у великий стелаж, в якому містилися телевізор, відеоплеєр і телефон. Скляна рамка з фотографією батька, тоді молодого клерка Центрального банку Нігерії, полетіла за шафу й розбилася на шматочки.
— Тебе хтось питав? — втретє повторив Ікенна, не звертаючи уваги на долю дорогоцінного батькового портрета. Він натиснув червону кнопку на телевізорі, і екран потух.
— Oya, ану женіть усі до своїх кімнат! — закричав він.
Ми з Обембе захекано забігли до своєї і вже звідти почули, як Ікенна сказав:
— Боджо, чого це ти й досі тут? Я сказав «усі».
— Як, Іке, і я також? — здивовано спитав Боджа.
— Так, я ж сказав, що всі — всі!
Тишу перервав звук ніг Боджі, коли той виходив з кімнати, після чого почувся ще гуп дверима їхньої кімнати. Коли він пішов, Ікенна увімкнув телевізор і сів його дивитися — сам.
З часом я почав думати, що саме тут з’явився початок лінії, що пролягла між Ікенною і Боджею, хоча раніше їх не розділяла навіть крапка. Ця лінія змінила стрій наших життів і потягла за собою перехідні часи, під час яких від люті горіли черепи й вибухали безодні. Вони перестали розмовляти. Боджу було звергнуто до самісінького низу, як упалого ангела, і приземлився він там, де ми з Обембе були приречені перебувати вже давно.
У ті дні початку метаморфоз, що відбувалися з Ікенною, ми всі сподівалися, що стиснута в кулак долоня, яка тримала його серце, дуже скоро розтиснеться знову. Та дні котилися один за одним, а Ікенна віддалявся від нас щодалі більше. Приблизно за тиждень після запальної сварки він ударив Боджу. Коли це сталося, ми з Обембе сиділи у своїй кімнаті, тому що почали уникати вітальні, якщо там сидів Ікенна, але Боджа часто залишався там із ним. Певно, саме гнів Ікенни через таку впертість і спричинив ту сварку. Я тільки й почув, що звуки ударів і їхні голоси — вони сварилися й лаяли один одного. Це сталося в суботу, і мати, котра вже не ходила щосуботи працювати, дрімала собі вдома. Але почувши гамір, вона вбігла до вітальні, закутана від грудей до колін, тому що годувала Нкем, яка перед тим розплакалася. Спершу мати спробувала розняти бійку наказом зупинитися, але хлопці не звернули уваги на її слова. Вона кинулася в гущу й розтягла їх у різні боки, ставши між ними, однак Боджа продовжував тримати Ікенну за футболку на знак того, що не здається. Аж тут Ікенна спробував звільнитися і так несамовито сіпнув Боджу за руку, що випадково потягнув і материну раппу, в яку та була закутана, і оголив її до спіднього.
— Ewooh! — зойкнула мати. — Ви що, хочете накликати на себе прокляття? Дивіться, що ви наробили — розхристали мене догола! Ви знаєте, що це значить — бачити мою наготу? Ви знаєте, що це святотатство — alu? — Вона знову зав’язала раппу на грудях. — Я розповім усе Еме від «а» до «я», будьте певні.
Вона клацнула на них обох пальцями, а вони стояли порізно, досі намагаючись відсапатися.
— А тепер скажи мені, Ікенно, що він тобі такого зробив? Чого ви билися?
Ікенна скинув із себе футболку і зашипів. Я скам’янів на місці. Шипіти на старшого в культурі іґбо означало вияв непокори, який просто так не спускають.
— Що, Ікенно?
— Ет, мамо, — сказав Ікенна.
— Ти що, зашипів на мене? — мати спочатку сказала це англійською, а тоді, склавши руки на грудях, повторила: — Obu mu ka ighi na’a ma lu osu?
Ікенна не відповів. Він підійшов до крісла, в якому сидів перед бійкою, підібрав футболку й пішов до своєї кімнати. При цьому так гепнув дверима, що жалюзі у вітальні захиталися. Мати, ніби оглушена цією нахабною образою — вийти геть, не договоривши з нею, — тепер стояла, прикипівши очима до дверей, і її лють досягла вершини. Вона вже хотіла була увійти в кімнату й провчити Ікенну, коли побачила розбиту губу Боджі. Він прикладав сорочку, вкриту багряними плямами, до скривавлених губів.
— Це він тобі таке зробив? — спитала мати.
Боджа кивнув. Його очі були червоні й повні затамованих сліз, які він утримував від пролиття тільки через те, що знав — це означатиме, що його побили. Ми з братами рідко плакали, коли билися, навіть якщо нам доводилося отримувати дуже болючі удари по найчутливіших місцях. Ми завжди намагалися затамувати сльози, поки не сховаємося від усіх сторонніх очей. Аж тоді ми випускали їх назовні, і іноді довго не в силах були спинитися.