Коли натовп заплескав у долоні, М.К.О. опустив руку до великої бічної кишені своєї аґбади й дав Ікенні жменю купюр.
— Візьми, — сказав він і покликав до себе одного з помічників. — А це Річард, він відвезе вас додому й передасть батькам. І запише ваші імена й адресу.
— Дякуємо, сер! — закричали ми майже в унісон, але він, здавалося, не почув нас. Він уже пішов до великого будинку разом із помічниками й господарем, кожні кілька кроків розвертаючись, щоб помахати натовпу.
Ми пішли з помічником до чорного «мерседеса», що стояв з іншого боку вулиці, і помічник відвіз нас на ньому додому. І з того дня ми почали пишатися тим, що ми хлопці М.К.О. Одного ранку нас чотирьох викликали до кафедри під час ранкового зібрання, і нам аплодували, після того як директриса, котра, як здавалося, забула й пробачила обставини, що призвели до нашої випадкової зустрічі з М.К.О., виголосила довгу промову про важливість гарного враження у людей про нашу школу і про те, що всі мусять бути своїй школі «хорошими послами». Тоді вона під ще гучніші оплески оголосила, що наш батько, містер Аґву, більше не мусить платити за наше навчання.
Окрім очевидної вигоди — слави, якої ми зажили на своєму районі, і батькового фінансового полегшення й радості — календар М.К.О. втілював дещо важливіше. Він був для нас знаменом, знаком нашого знайомства з людиною, яка по всій західній Нігерії вважалася наступним Президентом. Той календар був нашою твердою вірою в майбутнє, бо ми вважали себе дітьми «Надії’93», союзниками М.К.О. Ікенна був переконаний, що коли М.К.О. стане президентом, то ми поїдемо до Абуджі, міста, де сидить уряд, і нас одразу пропустять до нього, щойно ми покажемо цього календаря. Він казав, що М.К.О. призначить нас на важливі посади й одного дня, можливо, зробить когось із нас Президентом Нігерії. Ми всі вірили, що так і буде, і покладали чималі надії на той календар, який Ікенна тепер знищив.
Щойно метаморфоза Ікенни набрала сили катаклізму й почала загрожувати спокою, в якому ми жили, мати відчайдушно кинулася шукати рішення. Вона розпитувала. Вона молилася. Вона застерігала. Але ніщо не допомагало. Здавалося чимдалі очевиднішим, що Ікенну, який колись був нашим братом, тепер міцно закорковано в тісній пляшці й викинуто в океан. Але в той день, коли був знищений наш особливий календар, мати була вражена так, що слова не можуть це описати. Вона повернулася увечері з роботи, а Боджа, який сидів і вже довго ридав серед подертих клаптів й уривків, простягнув до неї залишки календаря, підметені на аркуш простого паперу, і сказав:
— Дивись, мамо, на що перетворився наш календар М.К.О.
Не повіривши в це, мати спершу пішла до кімнати, де побачила порожню стіну, а тоді розкрила аркуш у своїй долоні. Вона сіла на стільця, що спирався на гудючий холодильник. Як і ми, вона знала, що ми були отримали не більше двох примірників і що батько віддав одного директрисі нашої школи, яка повісила його у своєму кабінеті після того, як помічники Вождя М.К.О. Абіоли відкрили для нас стипендію.
— Що вкусило нашого Ікенну? — сказала вона. — Хіба це не той календар, заради захисту якого він був готовий убити? Не той, за який він побив Обембе? — Вона кілька разів кинув слово «Tufia», що мовою іґбо значило «Боже борони», й поклацала пальцями над головою — забобонний жест, що мав відігнати зло, яке вона побачила у вчинку Ікенни. Вона згадала той випадок, коли Ікенна набив Обембе за те, що той розчавив на календарі комаря, від чого на ньому, на лівому оці М.К.О., залишилась помітна пляма крові.
Вона сиділа й міркувала, що трапилося з Ікенною. Це турбувало її, бо ще донедавна Ікенна, наш улюблений брат, був провідником, що крокував світом попереду нас усіх і відчиняв перед нами будь-які двері. Він направляв нас, захищав і вів уперед з яскравим смолоскипом у руках. Хоч Ікенна іноді карав мене чи Обембе і розходився з Боджею у певних питаннях, він перетворювався на лева на полюванні, коли будь-кого з нас зачіпав хтось чужий. Я не знав, що воно таке — жити без його присутності й не бачити його. Але минали дні, і саме це й почало здійснюватися — здавалося, що він навмисне прагнув зробити нам боляче.
Коли мати того вечора побачила порожню стіну, вона нічого не сказала, тільки приготувала ебу й розігріла горщик супу з дикого манго, який зготувала попереднього дня. Коли ми поїли, вона пішла до своєї кімнати, і я подумав, що вона лягла спати. Але десь, мабуть, опівночі, вона прийшла до кімнати, яку я ділив з Обембе.
— Прокидайтеся, прокидайтеся, — погукала вона, плескаючи нас по ногах.
Я закричав від її доторку. Розплющивши очі, я побачив чітко тільки пару очей, що дивилися на мене із суцільної темряви.
— Це я, — сказала мати, — ти чуєш? Це я.
— Так, мамо, — сказав я.
— Ш-ш-ш… не кричи, бо розбудиш Нкем.
Я кивнув, і хоч Обембе й не кричав, як я, але він теж кивнув.
— Хочу вас обох про дещо спитати, — прошепотіла мати. — Ви повністю прокинулися?
Вона знову поплескала мене по нозі, і я тут-таки сказав уголос: «Так!», а Обембе повторив за мною.
— Ehen, — пробурмотіла мати. Скидалося на те, що вона провела увесь цей час за довгим сеансом молитов, плачу або, що теж можливо, одного й другого. Незадовго до того дня — коли Ікенна відмовився йти до аптеки з Боджею, якщо бути точним, — я спитав Обембе, чому мати так часто плаче, адже вона не дитина, тож давно мала би проминути вік частого плачу. Обембе відповів, що також не знає, але гадає, що жінки просто схильні до сліз.
— Послухайте, — сказала мати, яка тепер сиділа на ліжку поруч із нами. — Я хочу, щоб ви обидва сказали мені, що спричинило розбрат між Ікенною і Боджею. Я певна, що ви обидва знаєте, тож кажіть — швидко, швидко.
— Я не знаю, мамо, — сказав я.
— Знаєш, — заперечила вона. — Щось мусило статися — бійка чи сварка, про яку я не знаю. Щось та й сталося — подумайте.
Я кивнув і почав думати, намагаючись зрозуміти, чого вона хоче.
— Обембе, — погукала вона після того, як її питання просто вперлося в стіну мовчання.
— Мамо?
— Розкажи мені, своїй матері, через що розсварилися твої брати, — сказала вона цього разу англійською. Потім затягла вузол раппи на грудях, ніби він ослаб — мама часто так робила, коли хвилювалася. — Кажи, вони побилися?
— Ні, — відповів Обембе.
— Це правда, Бене?
— Так, мамо.
— Fa lu ru ogu? — То вони посварилися? — спитала вона, повернувшись до іґбо.
Ми обидва відповіли «Ні», але відповідь Обембе прозвучала набагато пізніше за мою.
— То що сталося? — спитала вона після короткої паузи. — Розкажіть мені, мої принци, іґве Обембе й Азіківе, gwa nu mu ife me lu nu, biko, мужі мої, — почала благати вона, використовуючи слова такі ласкаві, що серце тануло; вона пригощала нас ними у випадках, коли хотіла витягти з нас якусь інформацію. Мама наділяла Обембе королівським титулом, підносячи його до іґве, традиційного королівського звання. А мене вона величала іменем першого корінного президента Нігерії, доктора Ннамді Азіківе. Щойно вона назвала нас цими іменами, Обембе поглянув на мене — на знак того, що він знав дещо, чого не хотів говорити, але тепер, розімлілий від материних ласкавих слів, був повністю готовий видати. Тому матері залишалося тільки повторити лестощі ще раз, і Обембе здався, бо вона вже перемогла. Вони з батьком дуже добре вміли проникати в наші голови. Вони могли так заглибитися в наші душі, коли їм треба було про щось дізнатися, що іноді було важко й припустити, що вони ще не знають того, про що питають, і просто чекають нашого підтвердження.
— Мамо, це почалося того дня, коли ми зустріли на Омі-Алі Абулу, — сказав Обембе, коли мати повторила свої лестощі.
— Кого? Божевільного Абулу? — скрикнула мати, від жаху скочивши на ноги.
Здавалося, Обембе не чекав такої реакції. Вочевидь наляканий, він перевів погляд на голий матрац перед собою і нічого не сказав. Тож бо була таємниця за залізними дверцятами, про яку після того як між нами й Ікенною почав виникати кордон, Боджа попереджав, щоб ми її нікому не розкривали: «Ви обидва бачили, що воно зробило з Ікенною, — казав тоді він, — тож не розтуляйте ротів». Ми погодилися й пообіцяли стерти це з пам’яті, провівши собі уявну лоботомію.