— Ікена, — голосно повторив Абулу й підступив до нас на крок.
— Не слухаймо його пророцтва. O le wu — це небезпечно, — загукав нам Соломон, і його йорубська мова загугнявилася від домішки діалекту Ойо. — Ходімо хутчіш додому, ходімо. — Він підштовхнув Ікенну вперед. — Недобре слухати пророцтва Абулу, Іке. Ходімо!
— Так, Іке, — сказав Кайоде. — Він від диявола, а ми християни.
Якусь мить ми всі чекали на Ікенну, чиї очі звернулися до божевільного. Не повернувши до нас голови, він вигукнув:
— Ні!
— Як ні? Хіба ти не знаєш Абулу? — спитав Соломон. Він схопив Ікенну за одяг, але Ікенна вирвався, залишивши в його руках шматок своєї старої футболки з малюнком курорту на Багамських островах.
— Дайте мені спокій, — сказав Ікенна. — Я нікуди не піду. Він кличе мене на ім’я. Він кличе мене на ім’я. Звідки він знає його? Чому він кличе мене?
— Може, він почув його від когось із нас, — сказав Соломон таким же наполегливим голосом, як Ікенна.
— Ні, не почув, — крикнув Ікенна. — Ні від кого він його не чув.
Щойно він це сказав, Абулу знову погукав — м’якшим, тихішим голосом:
— Ікена.
А тоді він здійняв руки вгору й вибухнув піснею, яку я чув, як співали люди з мого району, не знаючи, звідки вона взялася чи що означала, і вона називалася: «Сівач зелених рослин».
Ми всі трохи послухали його захоплений спів, навіть Соломон. А тоді, похитавши головою, Соломон підняв свою вудку, кинув на землю шматок футболки Ікенни й сказав:
— Ви з братами можете лишатися де хочете, але я йду звідси.
Соломон розвернувся, і Кайоде пішов за ним. Іґбафе, вочевидь вагаючись, зиркав то на нас, то на пару, що віддалялася. Тоді він повільно пішов геть, поки десь метрів через сто не зірвався на біг.
На той час, коли ті, що нас покинули, зникли з моїх очей, Абулу вже припинив співати і знову почав вигукувати ім’я Ікенни. Здавалося, що він вигукнув його вже втисячне, аж раптом його очі звернулися кудись угору, він підняв руки й заволав:
— Ікено, у день твоєї смерті ти станеш нерухомий, мов зв’язана пташка, — прокричав він, закривши долонями очі, щоб продемонструвати сліпоту.
— Ікено, ти станеш глухий, — сказав він і закрив обидва вуха долонями.
— Ікено, ти станеш скалічений, — сказав він і широко розставив ноги, склавши при цьому долоні в подобі релігійного прохання. Тоді він стукнув разом колінами й упав спиною на землю, ніби кістки в його ногах раптом переламалися.
— Твій язик визиратиме з рота, як у голодного звіра, і ніколи вже не повернеться до рота, — сказав він, висолопивши язика і відвернувши його на один бік.
— Ікено, ти здіймеш руки, щоб ухопитися за повітря, але не зможеш. Ікено, того дня ти розкриєш рота, щоб заговорити, — божевільний розкрив рота й голосно почав хапати ротом повітря, — агх, агх, — але слова застигнуть у твоєму горлі.
Поки він говорив, ревіння літака, що пролітав над нашими головами, спочатку перетворило його голос на надривне скиглення, а коли літак наблизився, шум проковтнув решту слів, як удав. Останнє, що ми почули, було:
— Ікено, ти попливеш червоною річкою, але ніколи вже не вийдеш із неї. Твоє життя… — ці слова ми вже ледве чули. Ревіння літака й голоси дітей, що вітали його криками по всьому району, заповнили повітря какофонною імлою. Абулу кинув шалений і збентежений погляд угору, а тоді, ніби розлютившись, він продовжив говорити голосніше, і звук літака перетворював його крик на легенький шепіт. Коли шум ущух, ми почули, як він сказав: — Ікено, ти помреш, як помирає півень.
Абулу затих, і його лице освітилося полегшенням. Тоді він ворухнув однією рукою в повітрі, ніби щось писав на невидимому аркуші чи в книзі ручкою, якої ніхто не бачив. Коли здалося, що він закінчив, він почав іти, співати і плескати в долоні.
Ми дивилися, як хитався вперед і назад його тулуб, коли він співав і танцював, а змінені слова пісні сипалися на нас, як пилюка, що її жене вітром.
Божевільний співав собі й ішов геть, поки його голос зовсім не стих і він не зник з усім своїм матеріальним проявом — своєю присутністю, своїм запахом, своєю тінню, що трималася за дерево, своїм тілом. Щойно він зник з очей, я помітив, що темрява уже щільно лягла скрізь навколо, покривши дах світу нічним навісом і — здавалося, що це сталося швидше, ніж ми встигли кліпнути оком, — перетворила пташок, що гніздилися в манговому дереві й заростях есану навколо нього, на чорні обриси, які неможливо вловити оком, навіть якщо вони пролітають близько. Навіть нігерійський прапор, що майорів над поліційним відділком за двісті метрів від нас, здавалося, потемнів, а далекі пагорби злилися з темним небом, наче між ним і землею не було ніякого розділення.
Тоді ми з братами пішли додому, вражені й ніби побиті в легкій бійці, в той час як світ навколо незмінно продовжував обертатися, як завжди, і ніщо не вказувало на те, що з нами сталося щось лиховісне й значуще. Вулиця живо юрмилася й повнилася нічною какофонією звуків від торговців, що стояли понад дорогою зі свічками на столиках, і людей, чиї тіні падали на землю, стіни, дерева й будинки, наче стінописи в натуральну величину. Чоловік з народу гауса, вбраний по-північному, стояв коло дерев’яного сараю, накритого брезентом, і перевертав наштрикнуте на шампур м’ясо над вугіллям у печі, за яку правила металева миска, з якої піднімався густий чорний дим. Відділені від цього чоловіка каналізаційним потоком, сиділи на лавці дві жінки, одна з яких схилилася над справжньою плитою і смажила кукурудзу.
Коли ми вже наблизилися до свого будинку на відстань кинутого камінця, Ікенна завмер на місці, примусивши зупинитися й нас, та так, що він стояв перед нами трьома й скидався на невловимий силует.
— Хтось із вас почув, що він сказав, коли пролітав літак? — спитав він нерівним, але стриманим голосом. — Абулу продовжив говорити, але я не почув.
Я не чув божевільного — літак настільки захопив мою увагу, що поки його було видно, я уважно стежив за ним, затінивши очі долонею, щоб побачити його скоріш за все іноземних пасажирів, що летіли, мабуть, кудись до західного світу. Але здавалося, що ані Боджа, ані Обембе теж його не почули, бо жоден з них не озвався. Ікенна розвернувся і вже хотів іти далі, коли Обембе сказав:
— Я чув.
— То чого ти чекаєш?! — загримів Ікенна. Ми троє відступили від нього на кілька метрів.
Боячись, що Ікенна його вдарить, Обембе підготувався до гіршого.
— Чи ти оглух?! — кричав Ікенна.
Лють в його голосі налякала мене. Я опустив голову, щоб дивитися не прямо на нього, а на його тінь, що падала на ґрунт. Я стежив за діями його справжнього тіла, за рухами тіні на землі й побачив, як він кинув додолу те, що тримав у руці. Тоді його тінь полинула до Обембе, і спочатку голова видовжилася, а тоді повернула собі початкову форму. Коли тінь зупинилася, її руки коротко махнули, і я почув, як бляшанка Обембе впала на землю, й відчув, як виплеснувся з неї на мою ногу її вміст. Дві невеликі рибини — про одну з яких Ікенна казав, що то симфисодон, — вискочили з бляшанки й почали вигинатися й битися об землю, розмочену водою, що вихлюпувалася з бляшанки, коли та хиталася з боку в бік, виливаючи разом з водою й пуголовків, аж поки не завмерли. Якусь мить тіні не рухалися. Тоді руку, що видовжилася й витягнулася до іншого боку дороги, супроводив крик Ікенни:
— Кажи!
— Ти що, не чув його? — люто спитав Боджа, хоч Обембе, який закривався рукою він очікуваного нападу Ікенни та так і закляк у цій позі, вже почав говорити.
— Він сказав, — почав затинатися Обембе, але замовк, коли заговорив Боджа. Тоді він почав спочатку. — Він сказав… що тебе вб’є рибалка, Іке.
— Як, рибалка? — голосно спитав Боджа.
— Рибалка? — повторив Ікенна.
— Так, рибал… — Обембе не договорив. Він тремтів.
— Ти впевнений? — спитав Боджа. Коли Обембе кивнув, Боджа спитав: — Як він це сказав?