Хоч Обембе й приховав, що сталося, коли Абулу пішов геть, — ту частину, де він розповів нам, що сказав Абулу, коли пролетів літак, — матір усе одно охопило страхітливе горе. Після кожного епізоду розповіді вона вставляла боязкі вигуки: «Боже мій, Боже мій», а коли Обембе договорив, вона підвелася, кусаючи губи і тремтячи, вочевидь, від нищівного тиску зсередини. Вона вийшла з нашої кімнати, не сказавши ані слова, тільки здригаючись усім тілом, ніби застужена, а ми з Обембе сиділи й гадали, що зробили б із нами наші брати, якби дізналися, що ми видали їй цю таємницю. Аж раптом я почув її голос, а тоді їхній — вона зажадала знати, як це вони не розповіли їй про те, що з ними таке сталося. Ледве мати вийшла з їхньої кімнати, розлючений Ікенна увірвався до нашої й спитав, котрий це телепень не втримав язика. Обембе бідкався, що вона присилувала його розповісти, і навмисне робив це голосно, щоб мати почула його і втрутилася. Вона так і зробила. Ікенна вийшов, заприсягнувшись покарати нас, коли її не буде поруч.
За годину, коли мати нібито трохи відійшла, вона зібрала нас у вітальні. На її голові ззаду була пов’язана хустина, схожа за формою на пташиний хвіст, — ознака того, що вона молилася.
— Коли я йду до струмка, — сказала мати сиплим і надламаним голосом, — то несу із собою уду. Я нахиляюсь до води й наповнюю уду. Я йду від струмка… — Ікенна дико позіхнув і зітхнув. Мати замовкла на мить, а тоді продовжила, дивлячись на нього: — Я йду додому, у свій дім. А діставшись його, я ставлю горщика на землю і бачу, що він порожній.
Вона дала словам дійти до нас, обводячи всіх очима. Я уявив, як вона йде вздовж річки з глиняним горщиком уду на голові, а покладена під нього скручена кількома кільцями раппа допомагає рівно його тримати. Мене так затягла і зворушила ця проста історія, а ще інтонація, з якою вона її розповіла, що мені не дуже й хотілося знати, що вона означає, бо знав, що такі історії, розказані після якогось нашого негідного вчинку, завжди мали в собі приховане значення, бо мати говорила і думала притчами.
— Ви, мої діти, — продовжувала вона, — витекли з мого уду. Я думала, що ви в моїх руках, що я несу вас у своєму уду, що моє життя повне вами… — вона витягла руки й склала їх чотирикутником, — але я помилялася. Просто під моїм носом ви тижнями ходили до річки й рибалили. А тепер виходить, що ви ще довше приховували від мене смертельну таємницю, тоді як я вважала, що ви в безпеці, що я знатиму, коли вам щось загрожуватиме.
Вона похитала головою.
— Вас треба очистити від усіх злих чарів, які наклав на вас Абулу. Увечері ми всі підемо на службу до церкви, тож нікуди сьогодні не ходіть, — сказала мати. — О четвертій усі зберемося й підемо до церкви.
З материної кімнати, де Девід залишився з малою Нкем, долинув його грайливий сміх, заповнивши тишу, що утворилася після завершення материної промови, коли вона просто дивилася на нас, прагнучи переконатися, що її слова до нас дійшли.
Вона підвелася й пішла до своєї кімнати, аж раптом різко зупинилася, почувши, як Ікенна щось сказав.
— Що? — спитала вона. — Ikenna, isi gini? — Що ти сказав?
— Я сказав, що не хочу йти до церкви ні на яке очищення, — відповів Ікенна, знову переходячи на іґбо. — Я не зможу витерпіти стояння перед тим зібранням і людей, що нависатимуть наді мною і намагатимуться вигнати з мене якісь чари. — Він рвучко підвівся з крісла. — Я просто не хочу. В мені не сидять ніякі демони. Усе гаразд.
— Ікенно, чи ти розгубив увесь розум? — спитала мати.
— Ні, мамо, але я просто не хочу туди йти.
— Що? — вигукнула мати. — Ікенно?
— Це правда, мамо, — відповів він. — Я просто не хочу… — він похитав головою. — Я просто не хочу, мамо, biko — будь ласка, я не хочу йти ні до якої церкви.
Боджа, котрий не балакав з Ікенною від самої їхньої суперечки через телепрограму, звівся на ноги й сказав:
— Я теж, мамо. Я не піду ні на яке очищення. Я не думаю, що мені чи ще комусь потрібне позбавлення від будь-чого. Я туди не піду.
Мати хотіла щось сказати, але слова в її горлі зірвалися донизу, як у людини, яка стала мимо щабля на драбині. Вона переводила вражений погляд від Ікенни до Боджі й назад.
— Ікенно, Боджанонімеокпу, чи ми вас нічого не навчили? Хіба ви хочете, щоб те пророцтво справдилося? — по краях її рота, що залишився розкритим, повиступали маленькі бульбашки слини, що полускалися, коли вона знову заговорила. — Ікенно, поглянь, як воно вже тебе захопило. Як ти гадаєш, чому ж ти тоді отак поводишся, якщо не через те, що вважаєш, буцім твої брати тебе вб’ють? А тепер ти стоїш отут, дивишся на мене й кажеш, що тобі не потрібні молитви, — тобі не потрібне очищення? Невже наші з Еме роки виховання й намагань нічого вас не навчили? Га?
Мати вигукнула останнє запитання, театрально здійнявши руки вгору. Але Ікенна з рішучістю, якою можна було розбити залізні ворота, уперто сказав:
— Я все одно нікуди не піду.
І, вочевидь, підбадьорений підтримкою Боджі, пішов до своєї кімнати. Щойно він зачинив двері, Боджа подався у протилежному напрямку — до кімнати, яку я ділив з Обембе. Мати мовчки сіла у крісло й поринула у глибину повного горщика думок, зціпивши руки й ворушачи губами, нечутно промовляючи щось із іменем Ікенни. Девід ганявся за своїм м’ячем, тупав ногами й голосно сміявся, намагаючись самотужки зобразити галас цілого стадіону футбольних уболівальників. Тим часом до матері підійшов Обембе.
— Мамо, ми з Беном підемо з тобою, — сказав він.
Мати поглянула на нього заволоченими слізьми очима.
— Ікенна… і Боджа… тепер чужі, — затиналася вона, хитаючи головою. Обембе підсунувся ближче до неї й поплескав по плечі своїми довгими худими руками, а вона повторила: — Тепер вони чужі.
Решту дня, до тієї миті, як ми пішли до церкви, я просидів, розмірковуючи про все, що сталося, — про те, як видіння Абулу спричинило все, що Ікенна зробив із собою і всіма нами. Я вже забув про зустріч із божевільним, особливо тому, що одразу після неї Боджа попередив нас із Обембе, щоб ми нікому про неї не розповідали. Коли я одного разу спитав Обембе, чому той більше нас не любить, він відповів, що через батькове покарання. І я повірив йому, але тепер мені стало зрозуміло, що я помилявся.
Пізніше, чекаючи, поки мати вбереться до церкви, я поглянув на етажерку у вітальні. Її вкривала ковдра пилу, а в кутку затягнуло павутинням. Усе це були знаки батькової відсутності. Коли він був удома, ми по черзі, кожен по тижню, прибирали на тих полицях, але за кілька тижнів після його від’їзду ми закинули цей обов’язок, а мати не змогла як слід примусити нас його виконувати. За батькової відсутності зовнішні кордони будинку ніби чарівним чином розширилися, наче невидимі будівельники розсунули стіни, як у паперовому будиночку, і збільшили його. Поки батько був із нами, і навіть коли його очі не відривалися від газети чи книжки, самої його присутності було достатньо, щоб підтримувати найсуворіший порядок, і ми дбали про те, що він часто називав «декорумом» будинку. Оскільки я вважав, що відмова моїх братів піти з нами до церкви зруйнувала ці чари, я сумував за батьком і невимовно прагнув, щоб він повернувся.
Того вечора ми з Обембе пішли з матір’ю до нашої Церкви Божественного Зібрання, що стояла на довгій вулиці, яка вела до поштамту. Мати тримала Девіда за руку й прилаштувала Нкем на своїй спині, підперезавшись раппою. Аби вони не упріли і їхню шкіру не обсипало, вона припудрила їм шиї, від чого здавалося, що вони збираються на маскарад. Церква мала велику залу з люстрами, що звисали на довгих шнурках із чотирьох кутів стелі. Молода жінка в білому вбранні, набагато світліша за типових мешканців цієї частини Африки, співала з кафедри «Дивну милість» з іноземним акцентом. Ми боком пройшли між двома рядами людей, більшість з яких проводжала мене поглядами, аж у мене з’явилося відчуття, що за мною стежать. Моя підозра зросла, коли мати підійшла до задньої частини кафедри, де сидів пастор із дружиною та старійшинами, і щось зашепотіла пасторові на вухо. Коли жінка доспівала, пастор у сорочці з краваткою й у штанях на підтяжках вийшов на підвищення.