— Будь ласка, Ія Іябо, заспокойся й розкажи мені.
— Її мале, Он’їладун, воно хворе. Її чоловік зайти додому, вона балакати до нього дати гроші на ліки, а він почина сильно-сильно бити її і мале.
— Chi-neke! — жахнулася матір і приклала долоню до рота.
— Bee ni — це правда, — сказала Ія Іябо. — Адеронке казати коли він бити хворе мале, вона дуже боятися його алкоголь, каже я тебе вбити, і вона вдарити чоловіка стільцем.
— Ох-ох, — затиналася мати.
— Чоловік вмерти, — сказала Ія Іябо. — Вмерти просто так.
Жінка сіла на підлогу, прихилилася головою до дверей і почала хитатися й трусити ногами. Мати деякий час вражено стояла на місці, а тоді враз наче злякалася й обійняла себе. Почувши новину про смерть Оґи Бії, я одразу ж забув про їжу, яку щойно загріб до рота, бо знав, що він був пропащою людиною. Він нагадував цапа. Хоч і не бувши божевільним, він гарчав і тупав ногами, коли доходив до свого звичайного стану сп’яніння. Вранці ми часто бачили його, йдучи до школи — він ішов додому тверезим, та вже надвечір знову вештався околицею п’яний.
— А знаєш, — сказала мама Іябо, протираючи очі, — я не думати вона вбити його з ясним розумом.
— Ох, що ти хочеш сказати? — спитала мати.
— Бо той скажений, Абулу. Він казати Бії, що його вбити те, що він цінувати понад усе. А тепер його жінка вбити його.
Матір ніби щось ужалило. Вона поглянула на наші обличчя — на мене, Боджу й Обембе — і ввібрала наші погляди своїми очима. Звідкись, не з вітальні, почулося, як хтось підвівся з крісла, а тоді двері тихенько прочинилися, і той хтось з’явився в кімнаті. Хоч я й не озирнувся, щоб побачити його, але зрозумів. Було ясно, що і мати, і всі у вітальні теж знали, що то Ікенна.
— Ні, ні, — гучно сказала мати. — Ія Іябо, я не хочу, щоб ти розповідала тут оті небилиці, оті нісенітниці.
— Але…
— Я кажу ні! — крикнула мати. — Як можна вірити, що якийсь там божевільний може бачити майбутнє? Як?
— Але мамо Іке, — пробурмотіла жінка. — Казали ж, що він…
— Ні, — сказала мати. — Де тепер Адеронке?
— У поліції.
Мати похитала головою.
— Вони її арештувати, — сказала Ія Іябо.
— Ходімо балакати надвір, — сказала мати.
Жінка підвелася, і вони разом пішли надвір, а за ними подалася Нкем. Коли вони вийшли, Ікенна залишився стояти на місці. Його очі заклякли, наче в ляльки. Несподівано він схопився за живіт і помчав до ванної, звідки почулися здавлені звуки блювання у раковину. Саме тоді почалася його хвороба, коли страх забрав у нього здоров’я, бо здавалося, що розповідь про смерть того чоловіка закріпила в ньому відчуття незаперечної невідворотності передбачень Абулу, і тому в нього дим почав підніматися над тим, що ще не загорілося.
Кількома днями пізніше, у суботу вранці, ми всі снідали смаженим ямсом і кукурудзяним пюре, коли раптом Ікенна, який щойно поїв і пішов до своєї кімнати, вискочив з неї, тримаючись однією рукою за живіт і стогнучи. Перш ніж ми встигли зрозуміти, що й до чого, жменя вивергнутої їжі упала на плитки підлоги позаду блакитного крісла, яке ми називали «батьковим троном». Ікенна прямував до ванної, але зараз, ослаблений силою, яку він міг лиш намагатися стримати, упав на одне коліно й блював, частково сховавшись за кріслом.
Мати підбігла до нього з кухні, гукаючи «Ікенно! Ікенно!», і спробувала його підняти, але він почав казати, що все гаразд, хоча сам став блідий і хворий на вигляд.
— Що з тобою, Ікенно? Коли це почалося? — спитала мати, коли той вгамувався, але він не відповідав.
— Ікенно, чого, чого ти не відповідаєш, чого? Чого, чуєш?
— Не знаю, — пробурмотів він. — Будь ласка, дай мені піти вмитися.
Мати відпустила його руку, і поки він ішов до ванної, Боджа сказав: «Мені шкода, Іке». Я сказав те саме. І Обембе. І Девід теж. Хоч Ікенна й не відповів на будь-чиї співчуття, цього разу він не гахнув дверима. Він причинив їх і тихенько замкнув.
Щойно Ікенна зник з наших очей, Боджа побіг на кухню й повернувся з віником — жмутом тоненьких, мов голки, прутиків рафії, пальмового волокна, перев’язаних міцною мотузкою, — і совком. Оця його швидкість, з якою він кинувся прибирати бруд, і зворушила матір.
— Ікенно, ти живеш у страху, що один з братів уб’є тебе, — голосно звернулася вона до Ікенни, щоб він почув її за плескотом води, — але вийди й подивися…
— Ні, ні, ні, Нне, ні. Будь ласка, не кажи… — гаряче почав благати Боджа.
— Облиш, дай мені розповісти йому, — сказала мати. — Ікенно, вийди й подивися, просто вийди й… — Боджа протестував, кажучи, що Ікенна навряд чи зрадіє, коли дізнається, що він прибрав його блювоту, але переконати матір було неможливо.
— Подивись, як ті самі твої брати підмітають за тобою, — продовжувала вона. — Прибирають твою блювоту. Вийди й поглянь, як ці «вороги» піклуються про тебе, хоч ти цього й не бажаєш.
Можливо, саме через це Ікенна того дня й не виходив із ванни так довго, але нарешті він таки вийшов, обмотаний рушником. На той час Боджа начисто підмів і навіть вимив ганчіркою плями на підлозі, стіні й задній стінці крісла, на яких позастигала блювота. Мати побризкала усюди антисептичною рідиною, а тоді змусила Ікенну піти з нею до лікарні, пригрозивши, що як він відмовиться, то вона телефонуватиме батькові. Ікенна знав, як серйозно батько ставився до питань здоров’я, тож підкорився.
Я перелякано заціпенів, коли за кілька годин мати повернулася додому сама. Ікенна захворів на тиф, і його поклали до лікарні на курс внутрішньовенних ін’єкцій. Коли ми з Обембе, охоплені страхом, розревілися, мати заспокоїла нас, запевнивши, що його відпустять наступного дня і що він обов’язково видужає.
Але я почав боятися, що з Ікенною станеться щось лихе. У школі я багато не балакав і ліз битися з будь-ким, хто мене зачіпав, поки один із завучів не відшмагав мене. Таке бувало нечасто, бо я був слухняною дитиною не тільки перед батьками, а й перед учителями. Мене лякали тілесні покарання, і я робив усе, щоб до них не доводити. Але сум, що охопив мене через погіршення братового стану, розпалив у мені гірку відразу до всього на світі, особливо до школи й усього, що в ній відбувалося. Надію на порятунок мого брата було знищено. Я боявся за нього.
Слідом за здоров’ям та добрим самопочуттям отрута забрала в Ікенни віру. Він не відвідував церкву три неділі поспіль, посилаючись на свою хворобу, — а до того в одну неділю не пішов, бо дві доби лежав у лікарні. Але на ранок наступної, можливо, набравшись сміливості через те, що батько, який поїхав до Ґани на тримісячне стажування, не міг навідатися до Акуре раніше цього терміну, Ікенна оголосив, що він просто не хоче йти до церкви.
— Чи я правильно тебе почула, Ікенно? — спитала мати.
— Усе правильно, — різко відказав Ікенна. — Слухай, мамо, я вчений, і я більше не вірю, що Бог існує.
— Що? — скрикнула мати, відступивши назад, ніби наступила на гостру колючку. — Ікенно, що ти таке кажеш?
Він повагався і глибоко насупився.
— Я питаю тебе: що ти таке кажеш, Ікенно?
— Я кажу, що я вчений, — відповів він. Йому довелося сказати «вчений» англійською, бо іґбо не має потрібного слова, і воно прозвучало лунким викликом.
— І? — тиша у відповідь змусила її продовжити. — Договорюй, Ікенно. Договори ті мерзенні слова, які ти щойно сказав. — І вона пішла в наступ, вказуючи пальцем на його обличчя: — Ікенно, послухай оце: єдине, чого ми з Еме ніколи не зможемо прийняти й ніколи не приймемо, це дитина-атеїст. Ніколи!
Вона цмокнула язиком і клацнула двома пальцями над головою, щоб відгородитися цим марновір’ям від можливості такої події.
— Отож, Ікенно, якщо ти й надалі хочеш бути частиною цієї родини і їсти в цьому домі, зараз же підводься зі свого ліжка, інакше ми з тобою вліземо в одні штани.