Ікенну налякала ця погроза, бо мати використовувала вираз «влізти в одні штани» тільки коли її лють досягала вершини. Вона пішла до своєї кімнати й повернулася зі старим батьковим шкіряним паском, наполовину намотаним на зап’ястя, повністю готова відшмагати його — чого вона майже ніколи не робила. Забачивши пасок, Ікенна посунув до ванної, щоб умитися й приготуватися до церкви.
Повертаючись додому після служби, Ікенна йшов попереду нас, щоб мати не з’ясовувала з ним стосунки на людях, і тому що зазвичай вона давала йому ключі, щоб він відчиняв нам ворота. Після церкви вона майже ніколи не йшла прямо додому, а завжди лишалася з малими на жіночі зібрання після служби або навідувала котрусь із подруг у неї вдома. Щойно ми зникли з материних очей, Ікенна наддав ходи. А всі ми тихо йшли за ним. З якоїсь причини Ікенна вибрав довшу дорогу через вулицю Іджока, яку населяли бідняки, що жили в дешевих, здебільшого нефарбованих будинках і дерев’яних халупах. Майже на кожному розі цього брудного району гралися діти. Були там дівчатка, які стрибали собі по намальованих на землі класах. Якийсь хлопець, не старший за три роки, присів над чимось схожим на землисті мотузки екскрементів, що вилазили з нього й укладалися в лиху з виду пірамідку. Коли пірамідка сформувалася й почала отруювати повітря, хлопчик побіг гратися далі, шкрябаючи ґрунт паличкою й не звертаючи уваги на хмару мух, що вилися навколо його сідала. Ми з братами сплюнули на землю, а тоді, послухавшись незаперечного голосу інстинктів, негайно витерли плювки підошвами взуття, а Боджа облаяв малого і людей, які жили в цьому районі, «свиньми, просто свиньми». Обембе трохи затримався позаду, намагаючись начисто вичовгати свою слину. Плюнувши й витерши слину з землі, ми підкорялися повір’ю, яке казало, що коли на чиюсь слину наступить вагітна жінка, то така людина, якщо то чоловік, назавжди стане імпотентом, що я на той час розумів, як «той орган магічним чином зникне».
Та вулиця справді була дуже брудна. На ній, у незавершеній двоповерховій будівлі, єдиній на вулиці з мощеною підлогою, жив із батьками наш друг Кайоде. Будинок був настільки сирий, що безформні бетонні стовпи і їх залізний каркас стирчали з горища, тягнучись угору скелетастими прутами. Купи голої цегли, розкидані по всьому двору, зеленіли від моху. В ямках цеглин і в проміжках між ними гніздилися хмари ящірок і сцинків, що бігали тут і там. Кайоде розповідав нам, що якось його мати знайшла ящірку в баку на кухні, де вони тримали питну воду. Дохла ящірка кілька днів плавала там непоміченою, поки вода не набула кислого присмаку. Коли його мати випорожнила бак, на землю разом із водою виплеснулася дохла ящірка з удвоє розбухлою головою, і, як і все, що потонуло, вона почала розкладатися. Майже на кожному розі того району купи сміття перегороджували тротуар і сягали узбіччя дороги. Відкриті стічні канали в деяких місцях позабивалися сміттям, і воно накопичувалося й набухало пухлинами, обвивало пішохідні містки, як удав, гніздилося, як пташка, між двома кіосками при дорозі, набивалося у мілкі ямки й шаруділо під ногами на людних майданчиках. І скрізь у тій місцині висіло затхле повітря, пов’язуючи будинки докупи невидимим смородом.
Сонце шаленіло в небі, і дерева утворювали під своїми кронами темні затінки. Прямо на вулиці якась жінка смажила рибу на плиті під стіною дерев’яної халупи. Клуби диму мірно здіймалися з обох боків плити і докочувалися до нас. Ми перейшли на інший бік дороги між припаркованою вантажівкою і верандою будинку, крізь яку я мимохідь побачив його інтер’єр: там двоє чоловіків сиділи на коричневій канапі й жестикулювали, а між ними гудів і повільно повертав свою голову стоячий вентилятор. Під столик перед верандою забилися коза з козенятами, оточені з усіх боків чорними горошинами власного посліду.
Коли ми дісталися свого двору і чекали, поки Ікенна відчинить ворота, Боджа сказав:
— Я бачив, як Абулу намагався увійти до церкви під час служби, але його не пустили, бо він був голий.
Боджа раніше приєднався до гурту хлопців, які по черзі грали в нашій церкві на барабанах. Того дня грав саме він, сидячи попереду біля вівтаря, — і таким чином він міг бачити, як Абулу заходив крізь двері церкви позаду нас. Ікенна нишпорив у кишені в пошуках ключа, що зачепився за сплетіння розтороченої матерії й ниточок і замотався так, що його було важко дістати. Його кишеня була брудна й заляпана чорнилом, і коли він вивернув її назовні, маленькі крихти арахісу дощем посипалися на землю. Не досягши успіху в розплутуванні ключа, вирвав його силою, продерши в кишені дірку. Він саме почав повертати ключа у воротах, коли Боджа сказав:
— Іке, я знаю, що ти віриш у те пророцтво, але ми всі діти Божі…
— А він пророк, — різко відповів Ікенна.
Він відчинив двері у воротах і витяг ключа зі щілини, а Боджа сказав:
— Так, але він не Бог.
— Звідки ти знаєш? — гиркнув Ікенна, повернувшись до Боджі. — Я тебе питаю: звідки ти знаєш?
— Він не Бог, Іке, я впевнений.
— Які в тебе докази? Які в тебе докази, га?
Боджа не відповів. Погляд Ікенни здійнявся понад нашими головами, ми всі простежили за ним і побачили предмет, що привернув його увагу, — повітряного змія, зробленого з поліетиленових торбинок, що ширяв у повітрі десь віддалік.
— Але те, що він передбачив, узагалі не може збутися, — сказав Боджа. — Слухай, він говорив про червону річку. Він сказав, що ти попливеш червоною річкою. Як річка взагалі може бути червона? — Він широко розвів руки, щоб підкреслити неможливість такого явища, і подивився на нас, ніби в очікуванні визнання своєї правоти. Обембе згідно кивнув.
— Він же скажений, Іке. Він не знає, що верзе.
Боджа підступив до Ікенни ближче і, в несподіваному пориві хоробрості, поклав руку на його плече.
— Ти мусиш мені вірити, Іке, ти мусиш мені вірити, — сказав він, трясучи Ікенну за плече, ніби намагаючись зруйнувати гору страху в глибині душі свого брата.
Ікенна стояв, опустивши очі додолу, — вочевидь, зворушений словами Боджі. То була мить надії, мить, коли здалося, що ми зможемо повернути того, кого втратили. Як і Боджа, я теж хотів сказати Ікенні, що не зміг би його вбити, але наступним заговорив Обембе.
— Він. Має. Рацію, — затинався Обембе. — Жоден з нас не хоче тебе вбивати. Ми не… Іке… ми навіть не справжні рибалки. Він сказав, що тебе вб’є рибалка, але ми не справжні рибалки.
Ікенна підвів погляд на Обембе, і на його обличчі ясно виступив вираз людини, спантеличеної щойно почутим. В його очах стояли сльози. Тоді настала моя черга.
— Ми не можемо вбити тебе, Іке, ти сильний і більший за нас усіх, — сказав я серйозним голосом, на який тільки зміг спромогтися, підштовхуваний відчуттям, що теж мушу щось сказати. Але я не знав, що надало мені духу взяти його за руку й додати: — Братику Іке, ти казав, що ми тебе ненавидимо, але це неправда. Ми дуже тебе любимо, більше за всіх.
Хоч у ту мить мені запекло в горлі, я сказав якомога спокійніше:
— Ми любимо тебе навіть більше за маму і татка.
Я відступив від нього, і мої очі звернулися до Боджі, який стояв і кивав головою. На мить Ікенна здавався розгубленим. Було схоже, що наші слова вплинули на нього, і вперше за багато тижнів мої очі й очі решти зустрілися з його. Вони були червоні, а лице — бліде, але вираз на ньому був такий неописуваний, такий невпізнанний — наскільки мені на той час дозволяла пам’ять, — що саме так я його тепер здебільшого й пам’ятаю.
Настала мить великої надії, і ми всі чекали, що буде далі. Ніби підштовхнутий якимось духом, що плескав його по спині, він розвернувся й поквапився до своєї кімнати. А згодом прокричав ізвідти:
— Надалі я не хочу, щоб мене хтось турбував. Ви всі займайтеся своїми справами й дайте мені спокій. Попереджаю вас, дайте мені спокій!
Знищивши мир у родині, здоров’я й віру Ікенни, страх знищив його зв’язки з людьми, найтісніші з яких були з нами, його братами. Здавалося, що він надто довго вів свою внутрішню боротьбу і тепер просто хотів її чимшвидше закінчити. Ніби провокуючи пророцтво на те, щоб збутися, він почав робити все, аби нам нашкодити. Через два дні після нашої спроби його переконати ми прокинулись і дізналися, що Ікенна знищив наш дорогоцінний трофей — примірник газети «Акуре Ґеральд» від 15 липня 1993 року. У газеті були наші фотографії, а на титульній сторінці було фото Ікенни з підписом: «Юний герой вивіз братів у безпечне місце». У куточку великої фотографії Ікенни, одразу під назвою газети, у рамці були зображені також наші з Боджею й Обембе обличчя. Та газета не мала ціни, вона була навіть дорожчою нашим серцям відзнакою за відвагу, ніж календар М.К.О. Колись Ікенна убив би за неї кого завгодно. У газеті йшлося про те, як він вивів нас у безпечне місце під час кровопролитних політичних заворушень, у поворотну мить, що докорінно змінила життя в Акуре.