— Іке, хіба ти вмієш водити машину? — спитав Обембе, здригаючись.
— Так, — сказав Ікенна. — Тато навчив мене нещодавно.
Він газонув двигуном, машина сіпнулася назад і заглохла. Він уже хотів знову її запустити, коли ми почули, як десь віддалік забряцала зброя, і позавмирали на своїх сидіннях.
— Ікенно, будь ласка, заведи її, — простогнав Обембе, махаючи долонями. По його обличчю теж потекли сльози. — Хіба ж ти вивів нас зі школи для того, щоб ми всі загинули?
Дорогою скрізь горіли вогнища й палали автомобілі, і Акуре того дня обпекло. Ми наблизилися до вулиці Ошинле на сході міста, коли повз нас на повній швидкості промчав військовий фургон у повному бойовому спорядженні. Хтось із них помітив, що за кермом нашої машини сидить хлопчина, і поплескав товариша по руці, вказавши у наш бік, але фургон не зупинився. Ікенна твердо тримав курс, перемикаючи передачу тільки тоді, коли червона, схожа на годинникову, стрілка на тахометрі підповзала до більшого числа, — він бачив, що так робив батько, коли возив його на передньому сидінні до школи. Ми вибралися на дорогу, тримаючись ближче до узбіччя, поки Боджа не прочитав на будівлі напис «Вулиця Олуватуї», а під нею менший підпис — «Центральний банк Нігерії». Тоді ми зрозуміли, що дісталися безпечного місця і втекли від заколоту на виборах 1993 року, під час якого в Акуре було вбито більш як сто людей. 12 червня стало поворотним днем в історії Нігерії. Відтоді щороку, коли наближався той день, здавалося, що організація з тисячі невидимих хірургів, озброєних до зубів ножами, трепанами, голками й винятковими знечулювальними засобами, приходила із вторгненням північного вітру й зупинялася в Акуре. Тоді вони вночі, коли інші люди спали, проводили на їхніх душах несамовиту тимчасову лоботомію швидкими безболісними рухами, і зникали на світанку, перш ніж ефект від цих операцій починав проявлятися. Люди прокидалися, переповнені тривогою, їхні серця гупали від жаху, голови були набиті спогадами про втрати, очі набиралися слізьми, губи округлялися в щирих молитвах, а тіла тремтіли від страху. Вони всі ставали затертими портретами олівцем у дитячому пожмаканому альбомі, які тільки й чекали, коли їх зітруть. У такому похмурому стані місто забивалося в свою мушлю, як наляканий равлик. А при тьмяному передранковому світлі народжене на півночі населення покидало місто, крамниці зачинялися, а віряни збиралися у церквах на молитви за мир, і хирлявий старигань, яким Акуре часто ставало того місяця, чекав, поки цей день мине.
Знищення газети ошелешило Боджу — він навіть їсти не міг, а тільки знову й знову повторював мені й Обембе, що Ікенну треба спинити.
— Так далі не можна, — повторював він багато разів. — Ікенна втратив глузд, він сказився.
Наступного вівторка, коли чисте небо вишкірило свої зуби, ми з Обембе спали допізна, бо напередодні до глупої ночі розповідали одне одному історії. Наші двері із силою відчинилися, і ми сполохано попрокидалися. То був Боджа. Він спав у вітальні, відколи почалися перші сутички з Ікенною. Він здавався насупленим й змерзлим і чухав кожну частину тіла, скрегочучи при цьому зубами.
— Комарі мене вночі ледь не вбили, — сказав він. — Я втомився від того, що Ікенна зі мною робить. Справді втомився!
Він сказав це так голосно, що я злякався, чи не почує цього зі своєї кімнати Ікенна. Моє серце почало калатати. Я поглянув на Обембе, але він не зводив погляду з дверей. Я відчув, що він, як і я, у ту мить думав, хто може увійти у ті двері.
— Терпіти не можу, що він не пускає мене до власної кімнати, — вів своє Боджа. — Уявляєте? Він не пускає мене до моєї кімнати. — Він ударив себе в груди — жест володіння. — До кімнати, яку мама з татом дали нам обом.
Він зняв сорочку й показав місця на шкірі, де його покусало. Хоч він був нижчим за Ікенну, але недалеко відстав від нього у зрілості. На його грудях з’явилися ознаки проростання волосся, а під пахвами уже наросло по- справжньому. Темна доріжка тягнулася від його пупка у штани.
— Хіба у вітальні так погано? — спитав я, намагаючись його втихомирити. Я не хотів, щоб він продовжував, бо боявся, що його може почути Ікенна.
— Ще й як! — закричав він ще голосніше. — Я його ненавиджу за це, ненавиджу! Там неможливо спати!
Обембе з острахом зиркнув на мене, і я помітив, що його, як і мене, накрило жахом. Слова Боджі розліталися, як уламки фарфору з кинутої на підлогу тарілки. Ми з Обембе знали, що щось має статися, і нам здавалося, що Боджа теж це знав, бо він сів на ліжко й поклав руку на голову. Минуло не більше кількох хвилин, як десь усередині будинку, гучно скрипнувши, відчинилися двері, а за тим почулися кроки. До кімнати зайшов Ікенна.
— Ти сказав, що ненавидиш мене? — тихо спитав Ікенна.
Боджа мовчав і не зводив очей з вікна. Ікенна, якого вразило почуте (бо я бачив у його очах сльози), м’яко причинив двері й пройшов далі в кімнату. А тоді, метнувши в Боджу зневажливий погляд, він скинув сорочку, як було заведено у хлопців міста перед бійкою.
— Сказав таке чи ні? — крикнув він, але не став чекати відповіді. Він зіштовхнув Боджу зі стільця.
Боджа скрикнув і майже негайно підвівся на ноги, люто засопів й закричав:
— Так, так, я ненавиджу тебе, Іке, так і є!
Коли я згадую цю подію, то найчастіше благаю пам’ять пожаліти мене і зупинитися на цьому місці, але вона жодного разу не зглянулась наді мною. Я завжди бачу, як Ікенна якусь мить незворушно стоїть, почувши від Боджі ці слова, і його губи довго ворушаться, перш ніж слова: «То ти ненавидиш мене, Боджо» — нарешті зриваються з них. Але Ікенна промовив їх з такою силою, що його обличчя аж ніби проясніло від полегшення. Він усміхнувся, кивнув і проблимав сльози.
— Я знав це, я знав. Я увесь цей час просто дурив себе, — він похитав головою. — Ось чому ти кинув мій паспорт до криниці. — При цих його словах на обличчі Боджі з’явився вираз жаху, і він хотів був щось відповісти, але Ікенна заговорив голосніше, перейшовши з іґбо на йорубу. — Зажди! Якби не той злостивий вчинок, я б зараз жив у Канаді набагато кращим життям. — Боджа хапав ротом повітря за кожним реченням, кожним словом Ікенни, ніби кожне з них було ударом у груди, і його губи розкривалися, слова були готові прозвучати, але вигуки Ікенни «Стій!» і «Слухай!» перекривали їх. — А ще кілька дивних снів, — продовжував Ікенна, — підтвердили мої підозри. В одному з них я бачив Боджу, який переслідував мене з рушницею. — При цих словах обличчя Боджі сіпнулося і налилося виразом враженої безпорадності. — Тож я знаю, і мій дух це засвідчує, як сильно ти мене ненавидиш.
Боджа рвучко пішов до дверей, ніби хотів піти геть, але зупинився, коли Ікенна промовив:
— Я знав, — казав тоді Ікенна, — у ту мить, коли Абулу побачив своє видіння, я знав, що саме ти той рибалка, про якого він говорив. Ти й ніхто інший.
Боджа стояв і слухав з опущеною головою, ніби присоромлений.
— Тому я не дивуюся, коли ти зізнаєшся, що ненавидиш мене, — ти завжди мене ненавидів. Але ти не досягнеш свого! — раптом палко додав він.
Він підскочив до Боджі й ударив його в обличчя. Боджа упав і вдарився головою об залізну скриньку Обембе, що стояла на підлозі, аж та загуділа. Він скрикнув від болю, затупотів ногами об підлогу й заверещав. Приголомшений Ікенна позадкував, ніби ледь-ледь утримав рівновагу на краю прірви, а досягнувши дверей, розвернувся й вибіг.
Обембе підійшов до Боджі, щойно Ікенна вийшов з кімнати. Та раптом спинився й вигукнув: «Господи!» Спочатку я не помітив того, що побачив Обембе, а за мить уся картина відкрилася й мені — я побачив калюжку крові, що натекла на кришку скриньки, й тепер крапала на підлогу.
Перелякавшись, Обембе вибіг із кімнати, а я — за ним. Ми знайшли матір на городі, де вона із сапкою в руці й кошиком із рафії при боці, в якій лежало кілька помідорів, балакала з Ією Іябо, сусідкою, яка викрила нашу риболовлю, і погукали їх. Увійшовши до кімнати, мати з сусідкою жахнулися. Боджа перестав скиглити і тепер лежав нерухомо, обличчя було прикрите закривавленими руками, а його тіло витяглося в якомусь покійному стані, ніби мертве. Узрівши, як він лежить, мати зірвалася й заголосила.