Дорослим, якого нам нарешті вдалося знайти, став містер Боде, автомеханік, який жив за три квартали від нашого будинку в одному з нефарбованих і обдертих бунгало, що стояли рядком. Його оселя мала вигляд напівзавершеної будівлі, в якій тут і там лежали шматки деревини й купки піску. Містер Боде скидався на військового — високий, як башта, важкі біцепси й суворе, ніби вирізане з кори дерева іроко, обличчя. Коли ми його зустріли, він щойно повернувся зі своєї майстерні, щоб полегшитися в лятрині, яку ділив з іншими мешканцями п’яти кімнат бунгало. Його штани ще й досі були незастебнуті, і з-під них виднілися підтягнуті до пояса боксери. Він саме мив руки під довгошиїм краном, що ріс із землі під стіною, і мугикав якусь мелодію.
— Доброго дня, сер, — привітався Обембе.
— Здорові були, хлопці, — відповів він і повернув до нас голову. — Як ся маєте?
— Усе гаразд, — відповіли ми хором.
— Чогось хотіли, хлопці? — спитав він, витираючи руку об чорні від пилюки й моторної оливи штани.
— Так, сер, — відповів Обембе. — Наші брати б’ються і ми… ми…
— І у них кров іде, eje ti o po — багато крові, — сказав я, бачачи, що Обембе не в змозі продовжувати. — Будь ласка, ходіть із нами й допоможіть.
Коли він побачив наші заплакані очі, його обличчя сіпнулося, ніби його раптом вхопив якийсь напад.
— І чого це вони? — спитав він, махаючи руками, щоб їх висушити. — Чого вони б’ються?
— Не знаємо, сер, — коротко відказав Обембе. — Будь ласка, ходіть і допоможіть нам.
— Гаразд, ходімо, — сказав містер Боде.
Він метнувся назад до будинку, ніби хотів щось узяти, а тоді спинився перед дверима, махнув рукою вперед і сказав:
— Ходімо.
Кинувшись назад, ми з братом побігли, але скоро зупинилися, щоб містер Боде нас наздогнав.
— Треба поспішати, сер, — благав я.
Почувши це, містер Боде теж побіг, босоніж. Недалеко від нашого будинку дві жінки перекрили собою край тротуару. Вони носили дешеві заляпані сукні, і кожна несла на голові торбинку з кукурудзою. Обембе на бігу торкнув одну з жінок, і з дірки в її торбинці випали два невеликі качани. Жінка лайнулася на нас, а ми побігли далі.
Перше, що ми побачили, коли добігли до нашого двору, була вагітна коза з набухлим черевом й відвислим вим’ям, що належала нашим сусідам. Вона схилилася коло наших воріт і бекала, висолопивши язика, як відріз липкої стрічки, що відліпився від мотка. З усіх боків темного, обважнілого й смердючого тіла поналипали чорні горошини її посліду. Деякі з них розчавилися на коричневу гнійну пасту, а інші позлипалися по дві, три й більше разом. Єдиним звуком, що я його чув з боку двору, було важке сопіння тієї кози. Ми забігли до заднього подвір’я, але побачили тільки клапті, що колись були одягом наших братів, криваві плями, що всоталися в землю, й палімпсест родючої землі, витоптаний їхніми ногами. Було неможливо повірити, що вони могли завершити ту бійку без чийогось втручання. Куди вони поділися? Хто став між ними?
— То де, ви казали, вони билися? — здивовано спитав містер Боде.
— Тут, просто на цьому місці, — відповів Обембе, вказуючи на землю. На його очі навернулися сльози.
— Ти певен?
— Так, сер, — сказав Обембе. — Отут, на цьому місці ми їх і залишили. Ось.
Містер Боде глянув на мене, і я сказав:
— Так, вони билися прямо тут. Подивіться на кров, — я вказав на місце, де кров змішалася з землею й утворила грудку, і ще на інше, де виднілася кругла мокра пляма, що нагадувала напівзаплющене око.
Містер Боде спантеличено озирнувся довкола і сказав:
— І куди вони могли подітися?
Він знову почав озирати все навколо, а я тим часом витер очі й висякав носа на землю. Якась приземна пташка, голуб, що сидів на паркані праворуч від мене, почав швидко бити крилами. Він підстрибнув у повітря, ніби йому щось загрожувало, й перелетів через криницю на іншу частину паркана. Я глянув угору, щоб подивитися, чи сидів дідусь Іґбафе там, де я його бачив під час бійки, але його теж не стало. Тільки пластиковий стаканчик залишився на стільці, в якому він сидів кілька хвилин тому.
— Гаразд, ходімо глянемо в будинку, — почув я голос містера Боде. — Усе добре, ходімо. Можливо, вони перестали битися й зайшли всередину.
Обембе кивнув і повів його до будинку, а я залишився на задньому подвір’ї. Коза підтюпала до мене, бекаючи на ходу. Я відійшов убік, щоб ухилитися від неї, але вона просто зупинилася, задерла голову й пробекала, як безсловесна істота, котра стала свідком чогось настільки жахливого, що тепер зібрала всі сили, щоб вичавити з себе осмислену мову й розповісти про побачене. Але навіть доклавши усіх зусиль, вона спромоглася тільки на оглушливе «ммбрееееегегегегеее!» — та озираючись назад, я розумію, що козиною мовою то мусило означати якусь дуже рішучу заяву.
Я покинув козу й пішов до городу. Обембе й містер Боде увійшли до будинку, гукаючи моїх братів по іменах. Я пробирався крізь ряди кукурудзи, що погнала вгору завдяки турботливому серпневому дощу, і вже майже дістався краю, де лежали старі азбестові плити, притулені до стіни, — коли почув різкий крик з боку нашої кухні. Я одразу відчайдушно помчав туди і побачив кухню у страшному гармидері.
Верхні полиці були порозкривані, а всередині виднілася порожня пляшка з-під солодового молока, банка жовтого заварного крему й старі бляшанки з-під кави, наставлені одна на одну. На підлозі лежав своїми чорними, мов сажа, підошвами ніжок догори материн кухонний пластиковий стілець, в якого тепер зламалося підлокіття. Калюжка червонуватої пальмової олії розтеклася дошкою коло раковини, заставленої немитими тарілками, і стікала на підлогу. Блакитне барильце, потемніле від старих патьоків, у якому та олія стояла, тепер лежало на підлозі на боці із залишками олії всередині. У калюжі червоної олії нерухомо, наче мертва рибина, лежала виделка.
Обембе був у кухні не сам. Поруч із ним стояв містер Боде, котрий узявся руками за голову й скреготав зубами. У приміщенні був і третій, однак він став ще менш значущою істотою, ніж риба і пуголовки, яких ми ловили на Омі-Алі. Цей третій лежав обличчям до холодильника, а його широко розкриті нерухомі очі дивилися в одну точку. Було зрозуміло, що ці очі нічогісінько не бачать. Його язик випав з рота, з якого аж на підлогу стікала біла піна, а руки розкинулися в боки, ніби прибиті до невидимого хреста. З його живота стирчала дерев’яна колодочка напівзануреного материного кухонного ножа, чий гострий край глибоко увійшов у тіло. Підлогу залило кров’ю — живою, рухливою кров’ю, що повільно затікала під холодильник і моторошним чином — точнісінько як річки Нігер і Бенуе, чиє злиття в Локоджі народило брудну й убогу націю — злилася з пальмовою олією, утворивши потойбічний ставок з блідо-червоними водами, схожими на ті, що набираються калюжами у неглибоких вибоїнах на глинистих дорогах. Вигляд цього ставка змусив Обембе без кінця повторювати тремтячими губами слова «Червона річка, червона річка, червона річка», ніби ним оволодів якийсь балакучий демон.
Він не міг вдіяти нічого іншого, бо яструб злетів у небо, набираючи недосяжної висоти на термальному потоці повітря. Нам залишалося тільки голосити й ридати, голосити й ридати. Мене, як і Обембе, знерухомила ця картина, і я викрикнув ім’я, але мій язик заплівся, як в Абулу, і те ім’я вийшло перекрученим, порізаним, пораненим, підточеним, мертвим і минущим: Ікена.
9
Горобець
кенна був горобцем.
Крилатим створінням, яке здатне пурхнути геть і зникнути так швидко, що не встигнеш і оком змигнути. Коли ми повернулися до нашого двору з Обембе й містером Боде, його життя вже завершилося, а в калюжі крові на підлозі ми знайшли тільки порожнє, скривавлене, знівечене тіло. А тоді, скоро по тому, як ми його знайшли, воно зникло на машині швидкої з Центрального шпиталю, і за чотири дні повернулося на наш двір у кузові пікапа в дерев’яній труні. Ми з Обембе й тоді його не побачили. Наші вуха просто вихоплювали звідусіль згадки про «його тіло у труні». Ми ковтали слова багатьох людей, які намагалися нас утішити, наче гіркі ліки, що були здатні зцілити нас: «E jo, ema se sukun mo, oma ma’a da — не плач, усе буде добре». Ніхто з них не сказав, що Ікенна раптом став зацікавленим мандрівником, що подався геть зі свого тіла, залишивши свої рештки лежати порожніми, як двійнята-половинки арахісового стручка, що склали разом після того, як витягли їхній вміст. Хоч я й розумів, що він помер, на той час це здавалося мені неймовірним. І хоч він лежав у машині надворі, мені було важко повірити, що він вже ніколи не встане й не увійде до хати.