Батько теж це знав, бо він повернувся через два дні після смерті Ікенни. Надворі мрячило, під ногами розмокло, а в повітрі чувся холодок. Крізь дугу на склі вікна у вітальні, яке я рукою протер від вологи, я побачив, як його машина заїхала до двору. То був його перший приїзд відтоді, як він назвав нас рибалками. Він повернувся з усіма речами й без наміру знову кудись їхати. Не один раз він без успіху намагався отримати дозвіл покинути тримісячні курси в Ґані на кілька днів, щоб навідатися до Акуре після того, як мати розповіла йому про зміни в поведінці Ікенни. А тоді, коли мати подала сигнал лиха за кілька годин після того, як Ікенну знайшли мертвим, — під час того дзвінка вона сказала тільки: «Eme, Ikenna anaaaa!», а тоді знову повалилася на підлогу, — батько написав заяву про звільнення й передав її колезі у навчальному центрі в Ґані. Щойно повернувшись до Нігерії, він сів на нічний автобус до Йоли, спакував свої речі в машину й приїхав до Акуре.
Ікенну поховали за чотири дні після приїзду батька — а місце перебування Боджі й досі було невідомим. Хоч новина про трагедію поширилася районами, і сусіди залюднили наш будинок, щоб розповісти, хто що бачив чи чув, ніхто не знав, де й куди він подівся. Одна сусідка, вагітна жінка, яка жила в будинку через дорогу від нас, сказала, що чула гучний крик десь о тій порі, коли загинув Ікенна. Той крик збудив її від сну. Інший, аспірант університету, якого всі кликали «Професором», невловимий персонаж, якого майже ніколи не було вдома — у маленькому бунгало на одну спальню коло будинку Іґбафе, — десь о тій же порі почув за своїми заняттями якийсь металевий удар. Але саме мати Іґбафе, котра, передавши звістку від свого батька, діда Іґбафе, принесла подробиці, схожі на те, що могло статися насправді. Один із них (вочевидь, Боджа) із чималим зусиллям зіпнувся на ноги й замість того, щоб продовжувати бійку, пішов у бік кухні в сліпій люті й агонії, а інший подався слідом. У ту мить старий, який дуже злякався і був подумав, що бійка закінчилася, встав зі свого стільця й повернувся всередину будинку. Він не бачив, куди подівся Боджа.
Впродовж наступних двох днів, ніби за допомогою чарів, до нашого будинку прибула купа людей, із яких майже всі були родичами, Nde Iku na’ ibe, декого з яких я бачив раніше, а інші були просто обличчями, що заповнювали численні дагеротипи й вицвілі фотографії, розіпхані по родинних альбомах. Вони всі прибули з Амано, нашого села, місця, яке я ледве знав. Ми навідувалися туди лиш раз, на поховання старого й знерухомленого чоловіка на ім’я Її Кенеоліза, котрий був батьковим дядьком. Ми їхали з виду нескінченною дорогою, що пролягла швом поміж двома неозорими стінами густого лісу, поки не дісталися місця, де темні джунглі скоротилися до кількох дерев, стогів сіна й розкиданої полями армії опудал. Незабаром, коли батькове «пежо», відчайдушно сіпаючись, подолало занесену піском колію, ми почали знайомитися з людьми, котрі його знали. Ті люди вітали наших батьків і нас бурхливим залпом привітності. Пізніше, одягнені разом із багатьма іншими в чорне вбрання, ми пройшли процесією на похорон, і ніхто не балакав, а всі тільки плакали, ніби їх перетворили з істот, здатних до мови, на таких, що можуть тільки ридати. Це неймовірно мене вразило.
І тепер ті самі люди прибували точно такими, якими я їх бачив тоді, — у чорному вбранні. Ба більше, Ікенна був на своєму похороні єдиним, чий одяг не був чорним. Його яскраво-білі сорочка й штани, що робили його зовні подібним до ангела, котрий, зненацька захоплений на землі якимось раптовим фізичним впливом, переламав собі всі кістки й через те не зміг повернутися на небеса. Усі інші носили чорне і загорнулися на час церемонії у різні відтінки горя, окрім нас з Обембе — тільки ми не плакали. Упродовж усіх днів, що минули з дня смерті Ікенни й перетворилися на суцільну густу масу, схожу на гнилу кров у нариві, ми з Обембе зовсім не плакали, якщо не рахувати сльози на самому початку — на кухні, де ми побачили його нерухоме тіло. Навіть батько кілька разів заридав: одного разу, коли приліплював некролога на стіну нашого будинку, а тоді ще раз, коли розмовляв із пастором Коллінзом під час його перших втішальних відвідин. Хоч я й не можу розумно обґрунтувати своє рішення не зронити ані сльозинки, я так твердо його дотримувався — і Обембе, здавалось, теж — що замість того, щоб плакати, я тільки не зводив погляду з обличчя Ікенни, котре боявся скоро втратити. Його лице було вмите й намащене оливковою олією так, що воно блищало потойбічним світлом. Хоч розбиту губу і шрам над бровами все одно було помітно, вираз його обличчя передавав таке страхітливе вмиротворення, що здавалося несправжнім, ніби воно просто приснилося мені й решті присутніх. Саме коли він отак лежав, я помітив те, що Обембе побачив і зрозумів задовго до того, — що в Ікенни почала рости борода. Здавалося, що вона повитикалася зі шкіри за одну ніч, і тепер тяглася лінією під його щелепою, наче обережний нарис.
У труні тіло Ікенни, що лежало обличчям догори, з ватними кульками, що заткнули його ніздрі й вуха, з руками, вкладеними уздовж боків, і ногами, змотаними разом, мало форму витягнутого сфероїда чи овоїда — форму птаха. А насправді так було, тому що він був горобцем — тендітним створінням, яке не обирало свою долю. Вона була створена без нього. Його chi, особистий бог, який, за повір’ям іґбо, є у кожного, був слабкий. Він був різновиду efulefu: такий недбалий вартовий, що іноді покидав пост і линув десь у далекі подорожі у справах, залишаючи його без захисту. Саме тому, ще до того, як досягти підліткового віку, Ікенна вже випив повну чашу лиховісних подій і особистих трагедій, бо він був лиш горобчиком у світі чорних штормів.
Коли йому було шість років, якийсь хлопець копнув його ногою в пах під час гри у футбол і загнав одне яєчко з мошонки назад до тіла. Його хутко доправили до шпиталю, де лікарі впрівали, видобуваючи те яєчко, а в сусідній кімнаті того самого шпиталю інші лікарі намагалися оживити матір, котра знепритомніла, почувши про травму Ікенни. На ранок наступного дня вони обидва були живі — мати отримала полегшення замість переживань попереднього дня, а Ікенна — маленького камінчика у мошонці замість втраченого яєчка. Після того він три роки не грав у футбол і навіть коли знову почав ганяти м’яча, то часто притискав до паху долоню, щоб захистити його, коли м’яч летів у його напрямку. А через два роки після того, коли йому виповнилося вісім, його вжалив скорпіон, коли Ікенна присів під деревом у школі. І знову він пережив цей напад, але його права нога залишилася назавжди пошкодженою і трохи всохлішою за іншу.
Похорон проводився на кладовищі св. Андрія, обнесеному стіною полі з безліччю надгробків і кількома деревами. Воно було все обклеєне оголошеннями, які ми зробили для поминальної служби. Деякі некрологи, надруковані на білих аркушах A4, були приліплені до автобусів, що привозили членів нашої церкви й інших гостей на похорон, а деякі — до лобового і заднього скла батькової машини. Один висів на стіні нашого будинку ззовні, зразу поруч із вуличним номером, який написали й обвели вуглинкою працівники, які проводили національний перепис населення 1991 року. Один некролог приліпили до круглого електричного стовпа біля воріт нашого двору, а ще інший — до дошки оголошень коло церкви. Висів один і на воротах моєї школи, де колись навчався Ікенна, і Аквінського коледжу, куди ходили вони з Боджею. Батько вирішив, що їх слід розклеювати тільки там, де необхідно, «просто щоб родина і друзі знали, що сталося». Слово «некролог» ішло на тих аркушах заголовком, надруковане так, що ляпки чорнила геть розмазували хвостик «е» і майже повністю затуляли дірочки в «о». Практично на всіх некрологах білизна аркушів ніби розмивала фотографію Ікенни, від чого він здавався особою, що жила десь у дев’ятнадцятому сторіччі. Під фотографією йшов напис «Хоч ти й пішов рано, ми любимо тебе всім серцем. Сподіваємося зустрітися з тобою знов, коли надійде час». А тоді нижче: