— У мене на це немає часу, — сказав батько. — У мене дитина зникла.
— А! — скрикнув полісмен, ніби на нього раптом зійшло суворе одкровення. — То це ви батько тих хлопців? — задумливо спитав він. А тоді, ніби усвідомивши, що сказав, він мовив: — Перепрошую, сер. Будь ласка, трохи заждіть, сер.
Він когось погукав, і з коридору вийшов іще один полісмен, що якось дивно гупав на ходу ногами. Він підтупав до нас, підніс руку до боку свого худого бородавчатого обличчя, приклав пальці до місця над вухом, а тоді впустив руку вниз, до ноги.
— Їх треба відвести до кабінету заступника голови, — наказав перший полісмен англійською.
— Так, сер! — вигукнув молодший полісмен і знову гупнув ногою об підлогу.
Цей полісмен, який здавався якось дивно знайомим, підійшов до нас із засмученим виразом обличчя.
— Перепрошую, сер, але перш ніж ви зайдете туди, ми мусимо вас обшукати.
Він поводив рукою по батьковому тілі й по кишенях його штанів. Тоді поглянув на мене, ніби просвітив очима, і спитав, чи нема в мене чогось у кишенях. Я похитав головою. Це його переконало, тож він відвернувся і повторив салют рукою до вуха, прокричавши:
— Усе гаразд, сер! — іншому полісменові.
Той коротко кивнув, махнув рукою, запрошуючи йти за ним, і повів нас коридором.
Заступник голови був худорлявим і дуже високим чоловіком із дивовижною будовою обличчя. Він мав просторе чоло, що широчіло вгорі його обличчя, як грифельна дошка. Його очі глибоко сиділи під випнутими, ніби напухлими бровами. Коли ми увійшли, він хутко звівся на ноги.
— Містер Аґву, правильно? — сказав він, простягаючи руку, щоб потиснути батькову.
— Так, а це мій син, Бенджамін, — пробурмотів батько.
— Так, ласкаво прошу. Будь ласка, присядьте.
Батько сів на єдиний стілець, що стояв перед письмовим столом, і зробив мені знак сісти на іншому стільці під стіною коло дверей. Кабінет був старомодний. Усі три шафки в ньому були заповнені полицями з книжками й теками. За відсутності електричного освітлення, яскравий стрижень денного світла пробивався крізь шпарину в коричневих завісках. У повітрі пахло лавандою — запахом, що нагадав мені про приходи до батька на роботу, коли він ще працював у відділенні Центрального банку в Акуре.
Щойно ми сіли, той чоловік поставив лікті на стіл, зчепив разом пальці й сказав:
— Кхм, містере Аґву, мені шкода це казати, але ми наразі не маємо звісток про місце перебування вашого сина. — Він вмостився на стільці зручніше, розчепив руки й швидко докинув: — Але ми вже чимало просунулися. Ми розпитали декого з вашого району, хто підтвердив, що бачив, як хлопець того дня переходив дорогу. Опис, що вона його дала, збігається з вашим — вона бачила хлопця у заляпаному кров’ю одязі.
— Вона сказала, в який бік він подався? — схвильовано випалив батько.
— Поки що ми не знаємо, але ми докладно все розслідуємо. Члени нашої команди… — почав казати він, а тоді закашлявся в долоню, трохи здригаючись тілом.
Батько пробурмотів:
— Будьте здорові, — і чоловік подякував йому.
— Я хотів сказати, що наша команда веде пошуки, — продовжив він, сплюнувши у хустинку. — Але, розумієте, навіть ці намагання будуть марними, якщо не оголосити нагороду, і то дуже скоро. Я хочу сказати, що тоді ми залучимо собі на допомогу всіх людей міста. — Він розкрив книжку у твердій палітурці, що лежала перед ним і, здавалося, уважно вчитався в неї, промовляючи: — Коли на столі лежатимуть гроші, я впевнений, що люди відгукнуться. Бо коли ні, то наші зусилля будуть подібні до підмітання вулиці вночі, тобто при тьмяному світлі місяця.
— Я розумію, про що ви, заступнику, — сказав батько трохи згодом. — Але я хочу довіритися в цьому своїм інстинктам і дочекатися, поки ви завершите етап попередніх пошуків, перш ніж переходити до моїх персональних планів.
Заступник голови швидко закивав.
— Щось мені підказує, що він десь у безпеці, — продовжував батько. — Просто ховається, наляканий тим, що зробив.
— Так, може бути, — сказав заступник голови, трохи підвищивши голос. Здавалося, йому було незручно на власному стільці — він налаштовував його спинку, сіпаючи за важіль під сидінням, клав руки на стіл і механічно перебирав ними аркуші паперу, розкидані по всій його поверхні. — Знаєте, дитина, та навіть і дорослий, скоївши таку жахливу річ… тобто, убивши кровного брата… мусить бути налякана. Він може злякатися поліції, навіть вас, своїх батьків, а ще майбутнього — та всього на світі. Може навіть бути, що він утік із міста.
— Так, — сказав батько жалобним голосом і похитав головою.
— До речі, — сказав полісмен, клацнувши пальцями. — Ви не питали якихось своїх родичів, які живуть неподалік…
— Питав, але я не думаю, що це вірогідно. Мої сини рідко навідували наших родичів у селі, хіба що як були геть малими, і то ніколи без мене чи їхньої матері. Та й більшість наших родичів живе тут, і ніхто його не бачив. Вони приходили на похорон його брата, який закінчився якихось кілька годин тому.
Заступник голови на мить зустрівся зі мною очима, коли я глипав на нього, розмірковуючи про разючу схожість, яку він мав із військовим у темних окулярах з портрету позаду себе — із нігерійським диктатором, генералом Сані Абачею.
— Я розумію, про що ви. Ми зробимо все можливе, але сподіваємося, що він повернеться сам — коли прийде час.
— Ми теж на це сподіваємося, — кілька разів приглушено повторив батько. — Дякую за ваші зусилля, сер.
Чоловік ще спитав про щось у батька, але я не розчув, бо знову провалився у спогад — перед моїми очима вкотре постав Ікенна з ножем у животі. Батько з полісменом підвелися, потисли одне одному руки, і ми вийшли з того кабінету.
Боджа також був грибком, що викриває себе сам. Після чотирьох сповнених муки днів, за які ні в кого з нас не з’явилося й гадки про те, що з ним сталося і куди він подівся, він нарешті показався. Він пожалів матір, яка ледь не помирала з горя, або, може, він якось дізнався, що все це витіпує сили з батька, котрий не міг сидіти вдома, бо мати постійно лаяла його й звинувачувала. Коли батько заїхав до двору наступного ранку після того, як помер Ікенна, вона підбігла до нього, розкрила дверцята машини, витягла його з неї під дощ і закричала, душачи його коміром сорочки:
— Хіба я тобі не казала? — ридала вона. — Хіба я не казала, що вони вириваються з моїх рук? Хіба не казала, хіба не казала? Еме, хіба ти не знав, що поки стіна не розкриє рота, роззявивши свої тріщини, ящірки в неї не позалазять? Еме, хіба ти не знав? — Вона не відпускала його, навіть коли місіс Аґбаті, розбуджена криком, прибігла на наше подвір’я, благаючи матір впустити батька до будинку. — Ні, не впущу, — впиралася мати, плачучи ще сильніше. — Поглянь на нас, поглянь. Ми порозкривали роти, Еме, ми широко порозкривали роти й ковтнули цілу зграю ящірок.
Я не можу забути, як батько, який ледве міг дихати й промок під дощем, зберігав такий спокій, який — до того я міг заприсягнутися — був йому просто недоступний, а тоді хтось відтягнув матір від нього. Багато разів за минулі чотири дні вона пробувала нападати на нього, і її часто стримували люди, які приходили нас втішати. Мабуть, Боджа також зглянувся над Нкем, яка всюди ходила слідом за батьком і безперервно рюмсала, бо мати не могла з нею няньчитися. Обембе здебільшого придивлявся за Девідом, котрий іноді теж плакав без причини і одного разу отримав стусана від матері, коли надто їй надокучив. Мабуть, Боджа побачив усе це і зглянувся й на нас. Або він просто був змушений відкритися, бо не міг ховатися далі. Цього ніхто ніколи не знатиме напевне.
Він явив себе невдовзі потому, як ми з батьком повернулися з поліційного відділку. Його фотографія, на якій він пригнувся й простягнув руку до фотографа, ніби приготувався збити його з ніг, щойно проскочила в рекламному блоці каналу OSRC під заголовком «Зник безвісти», одразу після ролика про те, як натовп зустрічав олімпійську «команду мрії» Нігерії, коли вона прибула до Лаґосу зі Сполучених Штатів, привізши золото Олімпіади з футболу серед чоловіків. Ми їли ямс із соусом з пальмової олії — Обембе, батько, Девід і я. Мати лежала на килимі в іншій частині вітальні, і досі вбрана в чорне. Нкем сиділа на руках мами Бозе, аптекарки. Одна з наших тітоньок, остання із жалібниць, які ще залишилися з нами, але котра мала поїхати нічним автобусом того ж вечора до Аби, сиділа коло мами Бозе й матері. Мати балакала з жінками про душевний спокій, і про те, як люди відгукнулися на горе, що спіткало нашу родину, а я зосередився на екрані телевізора, де Джей-Джей Окоча з «команди мрії» саме тиснув руку генералові Абачі на президентській віллі «Азо Рок», коли місіс Аґбаті, наша сусідка, забігла в наші передні двері. Вона прийшла набрати води з колодязя, нашого колодязя в одинадцять футів завглибшки, про який казали, що він найглибший у цілому районі. Наші сусіди, особливо Аґбаті, часто ходили до нього, коли їхні колодязі пересихали або мали недостатньо води.