— Обембе, тоді й ти теж постарієш — вони не набагато старші за тебе, — сказав батько зміненим від сміху голосом.
— Добре, — Обембе повагався якусь мить. Він не зводив з них очей, і різні питання сповнювали його голову нестримним потоком. — Але що як вони помруть?
— Та цить уже! — крикнула на нього матір. — Боже милий! Як ти взагалі пускаєш такі думки собі в голову? Твої брати не помруть, ти мене чув? — Вона взялася за мочку вуха, і Обембе, що набрався страху, ствердно закивав.
— Добре, тоді бери їж! — гримнула мати.
Пригнічений, Обембе низько опустив голову й далі їв мовчки.
— Так от, коли вже це сталося, — продовжував батько, побачивши наші кивки. — Обембе, ти муситимеш вести й себе, і своїх молодших братів, Бена і Девіда. Вони дивитимуться на тебе, як на старшого.
Обембе кивнув.
— Я не кажу, що ти мусиш вести їх, узявши за руку, ні, — батько похитав головою. — Я маю на увазі, що тобі треба буде їх направляти.
Обембе повторив свій кивок.
— То направляй їх, — пробурмотів батько.
— Гаразд, тату, — відповів Обембе.
Батько підвівся й витер носа рукою. Слід протягнувся по зворотному боці його долоні, схожий на мазок вазеліну. Я дивився на нього й пригадував, що колись читав у «Атласі тварин», що більшість орлів відкладають лише по два яйця. І що орлят, які вилуплюються з яєць, часто вбивають старші пташенята — особливо в часи нестачі їжі — і в книзі це називалося «синдромом Каїна й Авеля». Я читав, що орли нічого не роблять, аби запобігти таким братовбивствам, незважаючи на свою міць і силу. Можливо, ці вбивства трапляються, коли орли покидають гніздо і віддаляються від нього на відстань верблюжого переходу, щоб добути їжі для родини. Тоді вони ловлять білку чи мишу й злітають вище хмар, чимскоріш летячи до свого гнізда, але повертаються і знаходять орлят — скоріше за все, двох орлят — мертвими: одного скривавленим, темна кров якого аж крапає з гнізда, а іншого розбухлим удвоє, що плаває й розкладається у найближчій калюжі.
— Залишайтесь обидва тут, — сказав батько, урвавши мої думки. — Не виходьте, поки я вам не скажу. Гаразд?
— Так, татку, — відповіли ми хором.
Він встав і збирався вже йти, але несподівано повільно розвернувся. Здається, він почав промовляти якесь прохання, щось на зразок: «І, будь ласка, я вас благаю…» — але то було все. Він пішов і залишив нас обох переляканими.
А після того, як батько вийшов, я раптом ясно зрозумів, що Боджа був також саморуйнівним грибком — таким, що, живучи в якомусь організмі, сприяє його поступовому знищенню.
Саме це він зробив з Ікенною. Спершу він підточив дух Ікенни, а тоді вигнав геть і його душу, завдавши смертельної перфорації, через яку кров Ікенни покинула його тіло й утворила під ним червону річку. Після цього, як заведено у його виду, він узявся за себе самого і знищив себе також.
Першим про те, що Боджа убив себе, мені сказав Обембе. Він підхопив цю думку від людей, які з’юрмилися на подвір’ї, балакаючи про те, що саме так і мало статися, і чекав, поки зможе мені про це розповісти. А щойно батько вийшов з кімнати, він повернувся до мене й спитав:
— Знаєш, що Боджа зробив?
І це глибоко мене вразило.
— А знаєш, що ми пили кров з його рани? — продовжував Обембе. Я похитав головою.
— Слухай, ти нічого не тямиш. Ти хіба не побачив ту велику дірку в його голові? А я побачив! І ми заварювали чай з тієї води ще сьогодні вранці, і всі його пили.
Я не міг цього зрозуміти, не міг утямити, як Боджа міг бути там стільки часу.
— Якщо він був там увесь час, отам… — почав казати я, але замовк.
— Продовжуй, — сказав Обембе.
— Якщо він був там увесь… там… він… — я затинався.
— Продовжуй, — сказав він.
— Добре, якщо він був там, то чого ми не бачили його в колодязі, коли набирали вранці воду?
— Бо коли щось тоне, то не спливає одразу. Слухай, пам’ятаєш ту ящірку, що залізла до водяного бака Кайоде?
Я кивнув.
— А ту пташку, що упала до колодязя два роки тому?
Я знову кивнув.
— З ними було те саме — так воно і трапляється. — Він утомлено махнув у бік вікна й повторив: — Отак… отак воно і буває.
Він підвівся зі стільця, ліг на ліжко й накрився раппою, що її нам дала мати, тією, на якій були вишиті тигрячі морди. Я дивився, як рухалася його голова, а з-під його укриття чулися звуки придушених схлипів. Я сидів нерухомо, приклеєний до свого місця, але усвідомлював поступове виверження, що наростало в моєму нутрі, в якому, здавалося, завівся маленький заєць і почав точити мене зсередини. Це переточування тривало, поки я раптом не відчув оцтового присмаку в роті, а тоді не виригнув вологого шматка їжі у схожому на тісто місиві на підлогу. За цим відторгненням на мене напав приступ кашлю. Я схилився до підлоги й продовжував кашляти.
Обембе вискочив з ліжка до мене.
— Що? Що з тобою сталося?
Я пробував відповісти, але не міг — заєць продовжував угризатися в мої кістки. Я хапав ротом повітря.
— Гм, води, — сказав він. — Дай я принесу тобі води.
Я кивнув.
Він приніс води й побризкав мені на обличчя, але я відчув, ніби занурився в неї з головою, ніби почав тонути. Я ковтав повітря, відчуваючи, як стікають намистинки води моїм обличчям, і несамовито намагався їх витерти.
— Все добре? — спитав він.
Я кивнув і пробурмотів:
— Так.
— Тобі треба попити трохи.
Він відійшов і повернувся з чашкою води.
— Бери, пий, — сказав він. — І можеш більше не боятися.
Коли він це сказав, я згадав, як одного разу, перед тим, як почали рибалити, ми поверталися з футбольного майданчика, і зі схожих на печери кімнат незавершеного будинку вискочив собака й почав на нас гавкати. Той пес був таким худим, що його ребра можна було легко полічити. Червоні плями й свіжі рани вкривали його тіло, як ластовиння вкриває ананас. Нещасна тварина то войовниче йшла на нас, то на мить спинялася, ніби збиралася напасти. Хоч я й любив тварин, але боявся собак, левів, тигрів і всіх тих котячих, бо я дуже багато читав про те, як вони розривали людей та інших тварин на шматки. Я закричав, побачивши того собаку, і прилип до Боджі. Щоб якось угамувати мій страх, Боджа підняв камінь і прицілився в собаку. Камінь у нього не влучив, але налякав так, що той подався геть, продовжуючи гавкати й механічно переставляти лапи. Він махав своїм худим хвостом і залишав на землі сліди лап. А тоді, повернувшись до мене, Боджа сказав:
— Собака вже пішов, Бене. Можеш більше не боятися. — І тієї ж миті мій страх зник.
П’ючи ту воду, що приніс Обембе, я усвідомив, що катавасія надворі раптом набрала гучності. Десь недалеко завивала сирена. Галас наростав, голоси кричали, наказуючи людям дати «їм» дорогу. Вочевидь, прибула швидка. Коли чоловіки понесли розбухле тіло Боджі до машини, гамір ущерть затопив наше подвір’я. Обембе кинувся дивитися з вікна вітальні, як вони заносили тіло Боджі до швидкої, пересвідчившись перед тим, що батько його не бачить, і намагаючись водночас одним оком придивлятися за мною. Він повернувся до мене, коли сирена завила знову, цього разу просто оглушливо. Я вже допив воду, і мене перестало нудити, але в голові й досі крутилося.
Я подумав про те, що сказав мені Обембе того дня, коли Ікенна штовхнув Боджу головою об металевий ящик. Він тихенько сидів у кутку нашої кімнати, обхопивши себе руками, ніби застудився. А згодом спитав, чи я побачив, що лежало в кишені шортів Ікенни, коли він заходив до нашої кімнати.
— Ні, а що? — спитав я тоді, але Обембе тільки замислено глипав перед собою, ледве прикривши рота, так що його великі передні різці здавалися більшими, ніж були насправді. Він підійшов до вікна, не змінюючи виразу обличчя, і дивився на довгу кавалькаду мурах-солдатів, що крокували кудись уздовж паркана, що й досі не висох після довгих дощовитих днів. На ньому висів шматок ганчірки, з якого довгою смугою збігала до підніжжя стіни вода. На горизонті над огорожею висіла купчаста хмара.