Коли я вперше почув материну розповідь, мене охопив пекучий страх, що я, можливо, отримав ще ясніше повідомлення у сні про місток, але якби ж то я знав, що сни можуть бути попередженнями. Я розказав братові про свій сон після того, як мати переповіла свій, і він сказав, що то була засторога. Мати знов переказала свій сон проповіднику нашої церкви, пастору Коллінзу, і його дружині приблизно через тиждень після того. Батька тоді не було вдома — він поїхав купувати бензин на станцію на околиці міста. На тому тижні, коли було знайдено тіло Боджі, уряд підвищив ціну на пальне з дванадцяти до двадцяти однієї найри, змусивши заправки притримувати бензин для запасу, що вилилося в довгі, нескінченні черги по всій країні. Батько стояв коло однієї з них від обіду до надвечір’я, поки не повернувся з повним баком і повною каністрою в багажнику. Утомлений, він пройшов просто до одного з крісел, до свого «трону», і опустився на нього. Він ще знімав свою змоклу сорочку, коли мати почала розповідати йому про всіх людей, які заходили того дня. Хоч вона й сиділа просто коло нього, а не помітила сильного запаху пальмового вина, що летів за ним, як мухи, що в’ються коло корови зі свіжою раною на шкірі. Вона довгенько говорила, поки він не викрикнув: «Годі!»
— Я сказав, годі! — повторив він і скочив на ноги, ставши над матір’ю, котра заклякла й зчепила пальці на колінах. На його голих руках повиступали жили. — Що за маячню ти мені розповідаєш, га, подруго моя? Хіба мій будинок тепер став притулком для усього живого в цьому місті? Скільки ще людей прийде до нас поспівчувати? Вже скоро й собаки приходитимуть, і кози, й жаби, і навіть товстоморді коти. Хіба ти не знаєш, що дехто з цих людей — то просто плакальники, що голосять сильніше за осиротілих? Хіба ж цьому не буде кінця-краю?
Мати не відповіла. Вона опустила очі до колін, прикритих вицвілою раппою, й похитала головою, дивлячись на них. При світлі гасової лампи на столі перед ними я побачив, як її очі наповнилися слізьми. З часом я переконав себе, що саме та розмова стала голкою, що проштрикнула її душевну рану, котра почала кровити від того дня. Вона перестала балакати, і з того почалася тиша, котра приглушила увесь її світ. Відтоді вона німо сиділа посеред будинку, дико дивлячись у порожнечу. Більшість разів, коли батько до неї звертався, вона тільки кліпала на нього, ніби не почула ані слова. Язик, котрий колись плодив слова, як гриб плодить спори, тепер взяв і закляк. У годину неспокою слова часто вискакували з її рота, наче тигри, і лилися, наче вода з дірявої труби, коли вона була спокійна. Але від того вечора слова почали набиратися в її голові, рідко виливаючись назовні, а лиш застигаючи в її думках. Але коли батько — котрий трохи непокоївся через її мовчання — почав щоденно їй надокучати, вона порушила режим тиші й почала часто жалітися на присутність невпокоєної душі Боджі, яку вона відчувала десь поряд. На кінець вересня ці скарги стали щоденним пилянням, котрого батько вже не міг витерпіти.
— Як жінка, яка живе у місті, може бути такою забобонною? — вибухнув він одного ранку після того, як мати сказала, що відчувала, буцімто Боджа стояв за її спиною на кухні, поки вона готувала сніданок. — От скажи мені, як, подруго моя.
Материне роздратування швидко розгорілося, і вона спаленіла.
— Як ти насмілився мені таке казати, Еме? — закричала вона у відповідь. — Як ти насмілився? Хіба я не матір цих дітей? Хіба я не відчуваю, коли їхні духи мене тривожать?
Вона витерла мокрі руки об раппу, а батько, скреготнувши зубами, схопив пульт від телевізора й накрутив гучність так, що йорубські репліки акторів майже заглушили материн голос.
— Можеш прикидатися, що не слухаєш мене, — піддражнила вона, плеснувши долонями. — Але ти не зможеш вдати, що наші діти померли так, як повинні були. Еме, ми з тобою знаємо, що це не так! Піди подивися. A na eme ye eme — це не нормально, ніде такого нема. Батьки не повинні ховати власних дітей — має бути навпаки!
Хоч телевізор і лишився ввімкнутим, і звукові ефекти з фільму ревіли з екрана сиренами, материні слова накрили кімнату ковдрою тиші. Горизонт надворі укривався сірою імлою важких хмар. Щойно мати договорила й опустилася на одну з канапок, небом пролетіли вибухи грому, пославши на землю просяклий дощем вітер, що з розмаху грюкнув кухонними дверима. Тієї ж миті зникла електрика, зануривши кімнату в майже повну темряву. Батько позакривав вікна, але не засунув завіски, щоб впустити всередину бодай стільки світла, скільки його ще лишилося на вулиці. Він мовчки повернувся на своє місце, осаджений легіонами, що їх породили материні слова.
Материне місце у просторі буття поступово зменшувалося з кожним днем. Її оточили звичайні слова, типові мотиви, знайомі пісні, і всі вони стали ворогами, чия єдина мета полягала у знищенні без сліду її єства. Знайоме тіло Нкем, її довгі руки й довге заплетене волосся — які мати раніше обожнювала — зненацька стали для неї ненависними. А одного разу, коли Нкем спробувала вмоститися до неї на коліна, вона назвала її «ця штука, що до мене лізе», чим геть відлякала дівчинку. Батька, котрий на той час занурився у світ «Ґардіан», це стривожило.
— Сили небесні! Ти це насправді, Адаку? — нажахано спитав він. — Ти справді отак повелася із Нкем?
Після його слів вираз материного обличчя різко змінився. Ніби бувши сліпою, а тоді раптом повернувши собі зір, вона оглянула Нкем із силуваною уважністю, і її рот розкрився. Перевівши погляд із Нкем на батька й назад, вона сказала:
— Це ж Нкем, моя донька, — так, ніби одночасно і здогадувалася, і стверджувала, і питала.
Батько стояв, наче його обидві ноги прибили до землі. Хоч його рот і відкрився, він не заговорив.
Тоді мати знову сказала:
— Я не знала, що то була вона, — а він тільки кивнув і, піднявши до грудей Нкем, яка плакала і смоктала пальця, тихенько вийшов з нею надвір.
У відповідь на це мати заплакала:
— Я не знала, що то була вона, — сказала.
Наступного дня батько приготував сніданок, тоді як мати, вдягнена у светри, ніби захворіла на застуду, шморгала носом у своєму ліжку й відмовлялася вставати. Вона пролежала увесь день аж до самого заходу сонця, а тоді вийшла зі своєї кімнати до нас у вітальню, де ми всі дивилися телевізор із батьком.
— Еме, ти бачиш білу корову, що пасеться он там? — спитала вона, показуючи пальцем в інший бік кімнати.
— Що? Яку корову?
Вона нахилила голову й гортанно засміялася. Її губи були сухі й потріскані.
— Хіба ти не бачиш, як вона стоїть отам і жує траву? — зажадала знати вона, розкривши долоню.
— Що це ще за корова, подруго моя?
Вона говорила з такою впевненістю в погляді, що батько коротко обвів очима кімнату, ніби й справді очікуючи побачити в ній корову.
— Еме, чи ти осліп? Це тому ти не бачиш яскраво-білої корови?
Вона вказала на мене, я сидів на стільці збоку з подушкою на колінах. Я не міг повірити тому, що почув. Мене так здивувало, що вона вказала в мій бік, що я розвернувся подивитися — ніби таке було можливо — чи стоїть позаду мого стільця корова. І лише тоді зрозумів, що насправді мати вказувала на мене.