— Ось ще одна, а ось інша, — продовжувала вона, вказуючи на Обембе й Девіда, — а ще одна їсть надворі, а ще одна у цій кімнаті — вони пасуться скрізь. Еме, як це ти їх не бачиш?
— Та закрий же ти рота! — заревів батько. — Про що ти балакаєш? Сила небесна! Відколи це твої діти стали для тебе коровами, що пасуться в домі?
Він згріб її й попхав до спальні. Вона спотикалася, її заплетене в коси волосся спадало на обличчя, а масивні груди танцювали під попелястим светром.
— Облиш мене, облиш, дай подивитися на світленьких білих корів! — кричала вона, поки вони боролися.
— Мовчи! — вигукував батько щоразу, як вона щось казала.
Її голос дивно вищав, а батько продовжував пхати її перед собою. Побачивши їхню боротьбу, Нкем завела плач. Обембе взяв її на руки, але вона затупала по ньому ногами й ще гірше заплакала за матір’ю. Батько затягнув матір до їхньої кімнати і замкнув двері. Вони залишалися там тривалий час, і нам іноді було чутно їхні голоси. Нарешті батько вийшов і попросив нас піти до своєї кімнати. Він також попросив Девіда і Нкем посидіти трохи з нами, поки він сходить по хліб. Була вже десь шоста година вечора. Вони погодилися, але щойно замкнувши свої двері, ми почули протяжний звук, яким сунулися підлогою ноги, грюкіт дверей об стіну й несамовитий крик: «Еме, облиш мене, облиш, куди ти мене тягнеш?!», і звук важкого батькового дихання. А тоді гучно грюкнули і зачинилися парадні двері.
Мати зникла на два тижні. Як я пізніше дізнався, вона пролежала цей час у психіатричному шпиталі, схована від усіх, ніби була небезпечною вибуховою речовиною. В її розумі стався катастрофічний вибух, і її сприйняття знайомої дійсності розлетілося на друзки. Її органи чуття набули такої надприродної сприйнятливості, що цокання годинника в палаті перетворювалося в її вухах на дзижчання дриля. Звук щурячих лапок їй здавався калатанням багатьох дзвонів.
У неї розвинулася руйнівна ніктофобія, тож кожна ніч стала вагітною матір’ю, що народжувала жахіття, котрі її переслідували. Великі предмети стискалися до мікроскопічних розмірів, тоді як маленькі роздувалися, розпухали й ставали страхітливими. Ожиле листя ачари, списової трави, на довгих колючих стеблах — із надприродною здатністю рости не по днях, а по хвилинах — зненацька оточило й почало потихеньку вичавлювати її з дійсності. Поки її мучили видіння цієї рослини — і лісу, в якому, на її переконання, вона знаходилася, — вона почала бачити й інші речі. Її батько, котрому відірвало кілька шматків тіла снарядом у битві на біафранському фронті під час громадянської війни 1969 року, часто приходив, щоб потанцювати посеред лікарняної палати. Здебільшого він танцював, звівши догори обидві руки, у своєму довоєнному тілі. Втім, бувало, — і в такі часи вона кричала найголосніше — він приходив у своєму воєнному/повоєнному тілі, з однією рухомою рукою й обрубком скривавленої плоті. Іноді він ласкавими словами підманював її до себе, щоб танцювати разом. Але серед усіх цих марев видіння орди павуків затьмарювало усі інші. І під кінець другого тижня у медичному закладі з її оточення прибрали найменшу павутинку й прибили до стіни кожного павука. Здавалося, що з кожним знищеним павуком, з кожною чорнуватою плямою на стіні вона наближалася до одужання.
У ті дні, поки її не було, нам було важко. Нкем плакала майже безперестанку й ніяк не хотіла втихомирюватися. Я багато разів пробував співати їй пісень — колискових, яких їй часто співала мати, — але вона не бажала їх чути. Намагання моїх братів також більше нагадували cізіфову працю. Коли батько одного ранку побачив Нкем у стані безпорадного горя, він оголосив, що повезе нас побачитися з матір’ю. Нкем одразу припинила плакати. Перш ніж ми вийшли з дому, батько, котрий куховарив на всю родину, відколи мати залишила дім, зготував нам сніданок — омлет із хлібом. Після сніданку Обембе пішов з ним до двору Іґбафе набрати кілька відер води — наша-бо криниця була замкнена з того дня, як із неї витягли Боджу. Тоді ми одне за одним вмилися й одяглися. Батько убрався у велику білу футболку з пожовклою від прання шиєю. У нього відросла незвично пишна борода, котра абсолютно змінила його зовнішній вигляд. Ми всі пішли за ним до машини, і Обембе сів попереду, а ми з Девідом і Нкем умостилися позаду. Він не сказав ані слова, а тільки замкнув двері, опустив вікно й завів двигуна.
Батько мовчки вів машину вулицею, котра того вечора була людна й жива. Ми об’їхали великий стадіон із прожекторами й незліченною кількістю нігерійських прапорів. Велика статуя Оквараджі, котра височіла над цією частиною міста, завжди викликала в мене захоплення. Дивлячись на неї, я помітив якогось чималого, з виду хижого чорного птаха, що примостився на голові статуї. Ми проїхали правою стороною двобічного провулка, що вивів нас із нашої вулиці, поки не дісталися риночку на відкритому майданчику на тротуарі. Машина сповільнилася, долаючи невимощену ділянку дороги, засипану грудками землі. Далі з одного боку дороги лежали рештки курячого тіла, розчавлені об асфальт, а навколо них лежало пір’я. За кілька метрів від них я побачив собаку, що вечеряв вмістом розідраної торби сміття, запхнувши до неї усю голову. Звідти машина помалу їхала між ваговитими вантажівками й напівпричепами, яких водії наставили з обох боків дороги. Жебраки тримали таблички, що рекламували їхні негаразди — «я сліпий, будь ласка, поможіть» або «Лоренс Оджо, жертва опіків, потребую допомоги», — і стояли, як почесна варта, з обох боків дороги через ринок. Один із них, чоловік, якого я упізнав, бо в різні часи бачив його на кожному метрі нашої вулиці — біля церкви, біля пошти, біля моєї школи й навіть на ринку — пересувався на невеличкій дошці з роликами, вдягнувши на руки потріскані човганці. Проминаючи «Радіостанцію штату Ондо», ми незграбно вклинилися в кільцевий потік машин у центрі Акуре, посередині якого стояли статуї трьох чоловіків, що били в традиційні барабани. Навколо круглого бетонного майданчика під статуями росли кактуси, що боролися з невисокою травою.
Батько припаркував машину перед жовтою будівлею і трохи посидів за кермом, ніби щойно зрозумів, що припустився помилки. А тоді я збагнув, чому він почав так вважати. З машини, що стояла перед нашою, виходили люди, котрі оточували чоловіка середнього віку, який навіжено реготав і розмахував чималим пенісом, що стирчав із застібки на штанях. Цей чоловік дуже скидався на Абулу, але мав трохи світліше обличчя і виглядав краще. Щойно побачивши його, батько повернувся до нас і сказав:
— Ngwa, закрийте очі й помолімося за маму — бігом!
Він глянув на заднє сидіння й побачив, що я й досі дивлюся на того чоловіка.
— Усім зараз же закрити очі! — гаркнув він. Перевіривши, чи ми всі виконали його наказ, він сказав: — Бенджаміне, читай молитву.
— Так, татку, — відповів я і, прочистивши горло, почав молитися англійською — єдиною мовою, якою знав молитви. — Заради Ісуса, о милостивий Боже, я прошу тебе допомогти нам… Благослови нас, о Боже, і зціли маму, як ти зцілив немічних, Лазаря і всіх інших, і зроби так, щоб вона перестала балакати, як скажена, заради Ісуса молимо тебе.
Решта хором сказала «Амінь!»
На той час, як ми порозкривали очі, та група вже дісталася входу до шпиталю, але нам ще було видно притрушені пилом сідниці скаженого чоловіка, котрого запихали досередини. Батько підійшов до задніх дверей і відчинив їх з мого боку. Поруч зі мною сиділа Нкем, а з іншого боку — Девід.
— Послухайте, друзі мої, — почав він, дивлячись на нас розчервонілими очима. — Перше: ваша мати не скажена. Слухайте мене всі, коли зайдете туди — не дивіться ані праворуч, ані ліворуч, а тільки просто перед собою. Усе, що ви побачите в цих коридорах, потім навіки залишиться у вашій пам’яті. Кожного, хто мене не послухається, я почастую прочуханом, щойно ми повернемося додому.
Ми всі закивали, пристаючи на умови. Тоді, одне за одним, ми вийшли з машини, й пішли за Обембе. Батько йшов поруч із ним, а я крокував позаду. Ми проминули довгу клумбу з квітами коло входу до великої будівлі, в якій уся підлога була вимощена плиткою і в якій пахнуло лавандою. Ми увійшли до величезного вестибюлю, в якому гомоніли люди. Я намагався не озиратися, щоб мене потім не шмагали, але не міг стриматися, тож коли мені здалося, що батько не дивиться, я зиркнув ліворуч, і мої очі впали на бліду дівчину з довгою тонкою шиєю, котра рухалася механічно, наче робот. Її язик майже постійно наполовину визирав з рота, а волосся було таке рідке й світле, що крізь нього виднілася шкіра голови. Це мене настрахало. Коли я знов розвернувся до батька, він саме приймав від жінки в білому блакитного талончика й казав: