Через два дні після того, як мати повернулася зі шпиталю, ми сиділи на ліжку в нашій кімнаті, притулившись спинами до стіни, і нас потихеньку зморювало. Зненацька мій брат сказав:
— Бене, я знаю, чому померли наші брати, — він клацнув пальцями й підвівся, узявшись за голову. — Послухай, я щойно… я щойно зрозумів.
Він знову сів і почав розповідати мені довгу історію, яку колись вичитав у книжці, назву якої вже не пам’ятав, але котра, він був цього певен, була написана мовою іґбо. Я слухав, як голос брата лунав над гудінням вентилятора на стелі. Закінчивши, він замовк, а я тим часом намагався осягнути історію того дужого чоловіка, Оконкво, котрий був змушений вчинити самогубство через підступи білих людей.
— Розумієш, Бене, — сказав він, — жителі Умуофії були завойовані, бо не були об’єднані.
— Це правда, — сказав я.
— Білі люди були спільним ворогом, котрого можна було легко здолати, якби народ бився разом. Знаєш, чому померли наші брати?
Я похитав головою.
— Через те саме — через розбрат.
— Так, — пробурмотів я.
— Але знаєш, чому Іке й Боджа були розділені? — він передбачив, що я не знатиму відповіді, тож не чекав довго, а одразу відповів: — Через пророцтво Абулу. Вони загинули через пророцтво Абулу.
Він поклав пальці однієї руки на зворотний бік долоні іншої й задумливо почухав її, не помічаючи білих смуг, що утворювалися на його сухій шкірі. Ми трохи посиділи мовчки, і мій розум поплив назад, наче я покотився на роликових ковзанах зі стрімкого ухилу спиною вперед.
— Абулу вбив наших братів. Він наш ворог.
Його голос ніби надломився, і слова долинули, як шепіт з іншого краю печери. Хоч я знав, що прокляття Абулу змінило Ікенну, я не вважав, що навіжений був прямо причетний до всього так, як описав мій брат. Я ніколи не думав, що його можна прямо звинуватити, хоч і бачив ознаки того, що саме він прищепив моєму братові страх. Але коли мій брат вказав на це, до мене дійшло, що це правда. Я міркував над цим, а Обембе підтягнув коліна до грудей і обійняв їх руками, стягнувши простирадло так, що з-під нього визирнув матрац. А тоді, повернувшись до мене й поставивши одну руку на ліжко так, що вона продавила матрац аж до дошки, він махнув кулаком у повітрі й сказав:
— Я вб’ю Абулу.
— Нащо тобі це робити? — жахнувся я.
Він обвів моє обличчя очима, які швидко затуманювалися сльозами, й сказав:
— Я зроблю це заради них, бо він убив наших братів. Я зроблю це заради них.
Приголомшений, я дивився, як він спершу пішов замкнути двері, а тоді подався до вікна. Він сягнув рукою до кишені шортів. Тоді я побачив спалахи двох спроб запалити сірника. На третій раз він зашкварчав, а невдовзі з’явився і згас маленький вогник. Я був шокований. Після вогника залишилося видовище братового силуета з цигаркою в роті й диму, що клубився вгору й у нічну темряву. Я ледь не вискочив з ліжка. Я не знав, я подумати не міг, я навіть не здогадувався, що сталося і як.
— Цигар… — забелькотів я.
— Так, але цить. Воно тебе не обходить.
За частку секунди його силует став силою, що навалилася на ліжко просто переді мною, а над його головою плавно тягнувся вгору дим від цигарки.
— Якщо ти їм розповіси, — сказав він, і його очі сповнилися неймовірною кількістю темряви, — то тільки збільшиш їхні страждання.
Він видихнув дим у вікно, а я з жахом стежив, як мій брат, який був лише на два роки старший за мене, курить і плаче, мов дитина.
Те, що мій брат прочитував, змінювало його і ставало його переконаннями. Він вірив у них. Тепер я знаю, що те, в що людина повірить, часто стає її постійним переконанням, а постійне буває незнищенним. З моїм братом так і було. Вивернувши мені на голову свій намір, він віддалився від мене і щовечора придумував за цигаркою нові ідеї. Він читав і читав, іноді видершись на мандаринове дерево у дворі. Він не приймав моєї нездатності бути хоробрим заради братів і нарікав, що я не бажаю вчитися з книжки «Усе розпадається» Чинуа Ачебе і битися проти нашого спільного ворога — навіженого Абулу.
Хоч батько й намагався повернути нас у ті часи, за яких ми жили до його від’їзду з Акуре, — чистісінько-білі, мов яєчна шкаралупа, — мого брата це не зворушило. Його не цікавили нові фільми, що батько приносив додому: нові стрічки з Чаком Норрісом, нова частина пригод Джеймса Бонда, ще один фільм під назвою «Водяний світ» і навіть кіно з нігерійськими акторами — «Життя в кабалі».
Вичитавши десь, що коли намалювати ескіз будь-якої проблеми й візуалізувати увесь стан речей, то ту проблему можна легше вирішити, Обембе проводив більшу частину днів, малюючи паличкасті людські фігурки, що зображали його плани помсти за наших братів, а я тим часом сидів поруч і читав. Одного дня я натрапив на ті малюнки, і вони мене нажахали. На першому, нашкрябаному гострим олівцем, Обембе жбурляє в Абулу камінням, і той падає й помирає.
На іншому, місцем дії якого було обрано район коло кювета, де стояв фургон Абулу, Обембе розмахує ножем, і його паличкасті ноги зображені в русі, а я йду за ним слідом. Там також видно далекі дерева й свиней, що вошкаються неподалік. А тоді, намалювавши частину зображеного прозорим, він показує, як його паличкасте втілення заходить до фургона й стинає Абулу голову — як Оконкво, коли той убив посланця.
Ці ескізи мене вжахнули. Я тримав аркуші, роздивляючись їх, і мої руки тремтіли, а тоді Обембе вийшов з туалету, де пробув близько десяти хвилин.
— Чого це ти до них придивляєшся?! — люто закричав він, штовхнувши мене так, що я впав на ліжко, тримаючи в руці той листок.
— Віддай зараз же! — шаленів він.
Я жбурнув аркушем в його бік, і він підняв його з підлоги.
— Навіть не думай ще раз брати щось із цього столу, — проревів він. — Ти чув мене, тупоголовий?
Я лежав на ліжку, прикриваючи рукою обличчя, бо боявся, що він може мене вдарити, але він тільки поклав папірці до своєї шафи й прикрив їх одягом. Тоді він підійшов до вікна й став коло нього. Знадвору чулися голоси дітей, які гралися, сховані від наших очей високою огорожею. Одним з них був Іґбафе, хлопець, з яким ми ходили рибалити на річку. Його голос коли-не-коли розносився над рештою: «Так, так, пасуй мені, бий! Бий! Бий же!!! Тьху, що ж ти робиш?» Знову почувся сміх і хекання забіганих дітей. Я сів на ліжку.
— Обе, — покликав я свого брата як тільки міг спокійно.
Він не відповів, а просто стояв, мугикаючи якусь мелодію.
— Обе, — покликав я знову, мало не плачучи. — Але чому нам треба вбивати божевільного? — спитав я.
— Це просто, Бене, — мовив він із таким удаваним спокоєм, що мої нерви не витримали. — Я хочу вбити його, бо він убив моїх братів, тож не заслуговує на життя.
Коли він сказав це вперше, перед тим переповівши мені «Усе розпадається», я подумав, що він просто розбитий горем і говорить так через гнів, але тепер, почувши, як він повторив ці слова з похмурою рішучістю, а ще побачивши ці малюнки, я почав боятися, що він говорив серйозно.
— Чому, чому ти… хочеш убити людину?
— От бачиш? — сказав він, притишуючи дзвін, яким відлунювали мої слова, від чого слово «убити» я мало не прокричав, замість того, щоб просто вимовити. — Ти навіть не розумієш, чому, бо вже й забув наших братів.
— Не забув, — заперечив я.
— Таки забув, бо коли б ні, то не сидів би тут, поки Абулу і далі собі живе, убивши наших братів.
— Але хіба ми мусимо вбивати того демона? Хіба нема іншої ради, Обе?
— Ні, — сказав він, похитавши головою. — Слухай, Бене, якщо вже ми з тобою надто боялися втрутитися, коли вони билися, поки не повбивали одне одного, тепер нам не може бути надто страшно мститися за них. Ми мусимо вбити Абулу, бо інакше не знатимемо спокою. І батько з матір’ю не матимуть спокою. Мама знавісніла через того божевільного. Він завдав нам рани, що ніколи вже не загоїться. І якщо ми не вб’ємо того скаженця, ніщо й ніколи не стане, як було.
Я сидів, заклякнувши від сили його слів, і не міг озватися ані звуком. Я бачив, що в ньому вже визрів незнищенний задум, і він вечір за вечором сидів на підвіконні й курив, голий по пояс, щоб футболка не набралася тютюнового духу. Він курив, кашляв і плювався, і часто ляпав долонею, чавлячи на собі комарів. Коли Нкем придибала до наших дверей і загупала в них, пробелькотівши, що вечеря готова, він відчинив їх, і на секунду з дверей спалахнуло світло, а тоді вони знову причинилися, і темрява повернулася.