— Їжа, їжа, ajankro ba, й-й-й-їжа! З’їсти це. — Він ухопив повітря між долонями, імітуючи форму горщика. — Їсти, їжа, їсти, їсти…
— Це добра їжа, — пробурмотів Обембе. — Це хліб — їж, їж, Абулу.
Тоді Абулу закотив очі з такою вправністю, що міг би присоромити найуславленіших у цій справі майстрів. Він узяв з рук Обембе шматок хліба, реготнув, позіхнув, ніби роблячи цим якийсь смисловий наголос, притаманний тій мові, якою він щойно висловлювався. Щойно він узяв хліб, Обембе зиркнув на мене й позадкував, поки не відійшов не безпечну відстань, а звідти ми почали набирати швидкість. Ми мчали вже другою вулицею, коли нарешті надумали зупинитися. Віддалік дика автомагістраль звивалася на ґрунтових просторах.
— Давай не будемо відходити далеко, — сказав мій захеканий брат, зіпершись на моє плече для опори.
— Добре, — пробурмотів я, намагаючись відсапатися.
— Він скоро впаде, — вдоволено передбачав мій брат, водячи очима, в яких засіла промениста зірка радості, по горизонту, в той час, як у мої швидко прибували бурні води жалю. Мені на думку саме нагодилася розповідь матері про те, як Абулу смоктав коров’яче вим’я, а ще відчуття того, що до такого відчаю його довели злидні й убогість. У нашому холодильнику стояли банки з молоком «Ковбел» і «Пік» — усі з малюнками корів. А він, думав я, мабуть, не міг дозволити собі жодної з них. У нього не було ані грошей, ані одягу, ані батьків, ані домівки. Він був наче голуби з тієї пісеньки, що ми її співали в недільній школі: «Голуб ходить голий». Вони не мають садів, але Бог їх оберігає. Я подумав, що Абулу схожий на тих голубів, і тому пожалів божевільного, як іноді жалію його й тепер.
— Він скоро помре, — сказав брат, обриваючи мої думки.
Ми зупинилися перед сараєм, коло якого якась жінка торгувала різним дріб’язком. Сарай був накритий сіткою проти сонця, а з-під неї виглядало віконечко, схоже на касу. Зверху до низу стіна сарайчика була завішана різними пачками з соками, сухим молоком, печивом, солодощами й іншою їжею. Ми чекали там, і я уявляв, як Абулу падає й помирає на мосту. Ми побачили, як він поклав отруєний хліб до рота й затрусив вусами, жуючи його. Тоді дивилися, як він стояв і вдивлявся у річку, і досі тримаючи обгортку від хліба. Повз нього пройшли якісь чоловіки, один з яких озирнувся на нього. Моє серце збилося з ритму.
— Він помирає, — прошепотів мій брат. — Дивися, його вже, мабуть, трусить, і тому чоловіки на нього дивляться. Кажуть, що коли воно починає діяти, то перш за все тіло починає трусити.
Ніби підтверджуючи нашу підозру, Абулу схилився до мосту й наче почав плювати на нього. Мій брат правий, подумалося мені. Ми бачили вдосталь фільмів, у яких люди кашляли й пускали ротом піну, проковтнувши отруту, а тоді падали на землю і вмирали.
— Ми змогли, ми змогли! — закричав він. — Ми відомстили за Іке й Боджу. Я ж казав тобі. Я так і казав.
Мій брат піднесено заговорив про те, що тепер ми заживемо в мирі, й про те, що скаженець більше не діставатиме людей. Він замовк, коли побачив, як Абулу іде просто до нас, пританцьовуючи й плескаючи в долоні на ходу. Це диво йшло в наш бік, танцюючи й наспівуючи рапсодій про спасителя, в чиї долоні загнали дев’ятидюймові цвяхи й котрий одного дня повернеться на землю. Його псалмодії перетворили спадання вечірнього сутінку на прихід якоїсь езотеричної пори, а ми йшли назирці, вражені тим, що він і досі живий.
Ми пленталися за ним повз крамниці, що стояли на довгій вулиці, аж поки Обембе, котрому бракувало слів, не зупинився й не розвернувся додому. Я зрозумів, що він, як і я, уздрів різницю між неушкодженим пальцем, умоченим у миску з кров’ю, і пальцем, убраним у криваві шати, що натекли з різаної рани. Він зрозумів, що вбити Абулу отрутою не вийде.
Поки п’явка, що вчепилася в мене з братом, пастеризувала наше горе й підтримувала рани свіжими, наші батьки видужували. Наприкінці грудня мати закинула свій жалобний одяг і повернулася до звичайного життя. Вона більше не вибухала раптовими нападами люті, не провалювалася в замасковані мисливські ями горя, і здавалося, що всі її павуки повимирали. Зважаючи на її одужання, наступної суботи, через п’ять днів після нашого невдалого замаху на життя Абулу, ми справили прощальну службу по Ікенні й Боджі, яку відклали на багато тижнів через материну хворобу. Того ранку ми всі, у чорному вбранні, включно з Девідом і Нкем, набилися в батькову машину, яку напередодні лагодив містер Боде. Його роль у нашій трагедії зблизила з ним нашу родину, і він багато разів навідувався до нас у гості, одного разу навіть зі своєю нареченою, дівчиною, чиї зуби стирчали так, що майже не давали їй щільно закрити рота. Батько тепер називав його «мій брате».
Служба складалася з прощальних пісень, стислого життєпису «хлопців», виголошеного батьком, і короткої проповіді від пастора Коллінза, в котрого того дня була перебинтована голова. За кілька днів до того він втрапив у пригоду на мототаксі. Аудиторія складалася зі знайомих облич із нашого району, більшість яких належала до інших церков. У своїй промові батько змалював Ікенну великою людиною — Обембе при цих словах надовго затримав на мені свій погляд, — чоловіком, який повів би за собою інших, якби прожив довше.
— Багато не говоритиму, але Ікенна був хорошою дитиною, — сказав він. — Дитиною, що пізнала чимало незгод. Тобто, диявол багато разів намагався його вкрасти, але Бог не залишав його. У віці шести років його був ужалив скорпіон… — приглушені й налякані зойки, що пробігли рядами присутніх після цього одкровення, урвали батькові слова.
— Так, у Йолі, — продовжив він. — А за кілька років футбольний м’яч влучив в одне з його яєчок і увігнав його в тіло. Я не розводитимусь про подробиці того випадку, але знайте, що й тоді Господь не покинув його. А його брат, Боджа… — і тоді на присутніх опустилася така тиша, якої я до того ніколи не знав. Тому що, нерухомо стоячи за кафедрою коло передніх рядів церкви, батько — наш батько, хоробрий, сильний, наш генералісімус, командувач, що тримав свої загони у найсуворішій дисципліні, інтелектуал, орел — зашморгав носом. Мене охопило відчуття сорому за те, що мій батько ридає при людях, тож я схилив голову й не зводив очей зі своїх туфель, поки батько вів далі. Втім, після того його промова, наче перевантажена дровами вантажівка, що встрягла у вуличний рух Лаґоса, проривалася через видовбану ґрунтову дорогу, то зупиняючись, то сіпаючись уперед, то важко провалюючись колесами в ями.
— Він теж був би великим. Він… був обдарованою дитиною. Він, для тих, хто його знав, був… доброю дитиною. Дякую всім за те, що прийшли.
Після закінчення поквапливої батькової промови й тривалих оплесків почалися гімни. Мати тихенько проплакала цю частину, промокаючи очі хустинкою. Маленький ножик горя повільно розтинав моє серце, і я ридав за своїми братами.
Присутні саме співали «І в душі все гаразд», коли я помітив між ними незвичний рух. За мить голови почали обертатися, а очі — зиркати назад. Я не хотів обертатися, бо коло нас, поруч із Обембе, сидів батько. Але поки я міркував над тим, що воно там таке, Обембе схилився до мене й прошепотів: «Абулу прийшов».
Я зразу розвернувся й побачив Абулу, вдягненого в забрьохану коричневу сорочку з великою плямою поту й бруду, що стояв десь серед пастви. Батько глянув на мене, поглядом наказавши мені не відволікатися. Абулу не вперше приходив до церкви. За першим разом він прийшов посеред проповіді, проминув прислужників на дверях і сів на лавку в жіночому ряду. Хоч присутні одразу зрозуміли, що коїться щось незвичне, пастор провадив проповідь далі, а прислужники, юнаки, що пильнували двері, уважно за ним придивлялися. Але під час проповіді він зберігав незвичну стриманість, а коли надійшов час завершальної молитви й гімну, він приєднався до них обох, ніби не був тим, ким його всі знали. Коли присутніх розпустили, він тихо вийшов, залишивши по собі лиш переполох. Надалі він приходив ще на кілька служб, здебільшого сідаючи в жіночому ряду, і викликав гарячі дебати між тими, хто вважав його наготу небажаною через присутність жінок і дітей, і тими, хто вірив, що дім Божий має бути відкритим для всіх, хто забажає увійти, хай то буде голий/одягнений, бідний/багатий, розсудливий/навіжений чи той, для кого такі категорії взагалі нічого не значили. Нарешті в церкві вирішили заборонити йому відвідувати служби, і відтоді прислужники проганяли його дрючками щоразу, як він показувався неподалік.