Наступного дня після школи ми не пішли до річки. Натомість сиділи у своїх кімнатах, чекаючи на материне повернення. Соломон та інші хлопці подалися на берег, сподіваючись, що ми прийдемо, але, не дочекавшись нас, прийшли перевірити, де ми є. Ікенна сказав їм, а особливо Соломонові, що їм також було б краще покинути риболовлю. Та коли Соломон відкинув цю пораду, Ікенна запропонував йому забрати його вудку. Соломон посміявся з нього й пішов з таким виглядом, ніби був захищений від усіх перелічених Ікенною небезпек, що начебто блукали тінями навколо Омі-Али. Ікенна дивився, як вони йдуть геть, хитаючи головою і жаліючи хлопців, які вперто вирішили йти тією погибельною стежкою далі.
Коли того дня мати повернулася додому набагато раніше звичайного часу, коли вона зачиняла крамницю, ми одразу зрозуміли, що сусідка нас викрила. Мати була глибоко приголомшена масштабами свого невідання, зважаючи на те, що вона жила з нами в одному будинку. Це правда, ми довго приховували те, чим займаємось, тримаючи рибу й пуголовків під ліжком у кімнаті Ікенни й Боджі, тому що знали про поголос щодо Омі-Али. Ми маскували запах тухлої води і навіть нудотний сморід дохлої риби, бо ловили здебільшого слабку дрібноту, а отже вона рідко коли доживала до наступного дня. Попри те що ми тримали її у воді, яку принесли з річки у бляшанках з-під напоїв, вона вся скоро помирала. Ми щодня поверталися додому зі школи й відчували сморід дохлої риби та пуголовків, що заповнював кімнату Ікенни й Боджі. Ми викидали їх на смітник за парканом нашого двору разом із бляшанками і журилися, бо порожні бляшанки було нелегко дістати.
Ми також приховували численні поранення й травми, отримані у наших таємних походах. Ікенна і Боджа дбали про те, щоб мати не дізналася про них. Одного разу вона насіла на Ікенну за те, що той надавав стусанів Обембе, почувши, що той співає у ванній рибальську пісню, але Обембе одразу ж прикрив його, сказавши, що Ікенна побив його, бо він назвав Ікенну свинячою головою, тож заслужив його гнів. Але Ікенна вдарив його, бо вважав безглуздям з боку Обембе співати ту пісню, коли мати була вдома, адже це могло викрити нас. Ікенна тоді попередив, що коли Обембе бодай раз у майбутньому припуститься тієї ж помилки, він ніколи більше не побачить річки. Саме через цю погрозу, а не через легенького штурхана, Обембе й почав скиглити. Навіть коли другого тижня нашої пригоди Боджа напоровся пальцем ноги на вістря крабової клешні на березі річки і сандаля омилася його кров’ю, ми збрехали матері, що це сталося під час гри у футбол. А насправді Соломонові довелося витягати крабову клешню з його рани, а всім нам, окрім Ікенни, було сказано відвернутися. А Ікенна, розлючений виглядом інтенсивної кровотечі в Боджі й страхом, що той може стекти кров’ю й померти, попри Соломонові тверді запевнення, що цього не станеться, розчавив краба палицею на млинець, тисячу разів проклявши його за те, що він завдав Боджі такої дошкульної шкоди. Матір вразило в саме серце те, що ми примудрилися зберігати свою таємницю так довго — понад шість тижнів, хоч ми й збрехали, що все тривало лише протягом трьох, впродовж яких вона навіть не підозрювала, що ми рибалимо.
Того вечора вражена мати важко крокувала будинком. Вона не дала нам вечері.
— Ви не заслуговуєте того, щоб їсти в цьому домі, — сказала вона, крокуючи взад-уперед між кухнею та своєю кімнатою. Її руки трусилися, а дух надломився. — Ідіть і їжте рибу, яку ви наловили в тій небезпечній річці, нехай вона вас наситить.
Вона зачинила двері кухні на замок, щоб ніхто з нас не потягнув собі їжі перш ніж лягти спати, але була така схвильована, що продовжила вести притаманний для свого ображеного стану монолог до пізнього вечора. І кожне слово, що злітало з її вуст, кожен звук її голосу глибоко проникали в наші голови, як отрута, що просякувала тіло до кісток.
— Я розповім Еме, що ви накоїли. Я певна, що коли він почує це, то покине все й повернеться сюди. Я знаю його, знаю Еме. От побачите, — мати клацнула пальцями, а потім ми почули, як вона вишморгує носа у край своєї раппи. — Думаєте, я б позбулася життя, якби котресь із вас утопилося в тій річці? Я не перестану існувати, якщо хтось із вас вирішить заподіяти собі шкоду. Ні. Anya nke na’ akwa nna ya emo, nke neleda ina nne ya nti, ugulu-oma nke ndagwurugwu ga’ghuputa ya, umu-ugo ga’eri kwa ya — Око, що сміється з батька й зневажає літню матір, нехай виклюють ворони долин і роздере хиже птаство.
Того вечора мати закінчила свій виступ оцим уривком із Книги приказок Соломонових — найстрашнішої з відомих мені частин Біблії. Згадуючи той вечір, я розумію, що, мабуть, саме те, як вона цитувала уривок — мовою іґбо, наситивши слова злістю, — і зробило його таким осудливим. Окрім того, мати промовила решту англійською замість іґбо, мовою, якою з нами розмовляли батьки. Між собою ми балакали йорубською, мовою міста Акуре. Хоч англійська й була державною мовою Нігерії, але вона лишалася мовою формальною, якою до людини зверталися незнайомці й чужі. Вона потенційно могла викопати цілий кратер між людиною та її друзями чи ріднею, якби хтось вирішив перейти на неї. Тому наші батьки рідко коли вдавалися до англійської, окрім таких випадків, як цей, коли слова мусили вирвати землю з-під наших ніг. Батьки були в цьому майстрами, тож мати досягла бажаного, бо слова «втопилися», «усе», «існувати», «небезпечна» прозвучали важко, вивірено, гостро й докірно і, залишившись у наших головах, мучили нас до пізньої ночі.
3
Орел
атько був орлом.
Могутнім птахом, який улаштував своє гніздо вище за решту собі подібних і ширяв у повітрі, наглядаючи за своїми молодими орлятами, як король наглядає за троном. Наш будинок — бунгало на три спальні, яке він придбав того року, коли народився Ікенна, — був його високим гніздовищем; місцем, де він владарював зі стиснутим кулаком. Саме тому згодом усі думали, що коли б він не поїхав з Акуре, наша домівка не стала б такою вразливою, і ті напасті, що випали на нашу долю, ніколи б не сталися.
Батько був незвичайною людиною. Коли всі підхопили псалми про контроль за народжуваністю, він — єдина дитина в родині, де мати понад усе хотіла йому братів і сестер, — мріяв про будинок, повний дітей, мріяв про цілий клан нащадків зі своєї плоті. Ця мрія стала приводом для численних кепкувань у кусючій економічній ситуації в Нігерії 1990-х років, але він відмахувався від образ так, ніби то були просто комарі. Батько накреслив ескіз нашого майбутнього — мапу мрій. Ікенна мав стати лікарем, але пізніше, потому як Ікенна з раннього віку почав виказувати захоплення літаками, а також узявши до уваги той факт, що в Енуґу, Макурді й Онічі були авіаційні школи, в яких Ікенна міг би навчатися, батько змінив лікаря на пілота. Боджа мав стати юристом, а Обембе — родинним лікарем. Попри те, що я хотів бути ветеринаром, лісником чи доглядачем тварин у зоопарку — та взагалі будь-де, аби там були тварини, — батько вирішив, що я стану професором. Девід, наш молодший брат, якому ледве виповнилося три роки, коли батько переїхав до Йоли, мав стати інженером. Лише для Нкем, нашої однорічної сестри, батько не мав готового вибору кар’єри. Він казав, що для жінок вирішувати такі речі немає потреби.
Ми від самого початку знали, що рибальства в батьковому списку не було й близько, але в той час про це не думали. Турбуватися ми почали від того вечора, коли мати пригрозила розповісти батькові про нашу риболовлю, розпаливши наш страх перед гнівом тата. Їй здавалося, що нас до цього підбили злі духи, яких треба вигнати ударами батога. Вона знала, що ми радше волітимемо, аби сонце впало на землю й спопелило її разом із нами, аніж відчуємо силу батькового прочухана на шкірі своїх сідниць. Як вона сказала, ми забули, що наш батько не та людина, яка взує чужого черевика, якщо власний намокне, — він радше ходитиме по землі босоніж.