А тоді, ніби викидаючи слова з нерозбірливої димної гущі, він сказав:
— Чи я піду сам?
— Ні, я з тобою, — затинаючись, мовив я.
— Добре, — сказав він.
Хоч я відчайдушно прагнув любові свого брата й не хотів знову його розчаровувати, я не міг зібратися, щоб вирушити серед ночі на полювання за тим скаженцем. Місто Акуре вночі було небезпечним — навіть дорослому доводилося обережно вибирати дорогу, коли темнішало. Наприкінці чверті, перед смертю Ікенни й Боджі, на ранковому зібранні в школі розповідали, як Ікебамі Оджо, один з моїх однокласників, що жив на нашій вулиці, втратив батька у сутичці з озброєними грабіжниками. Я задумався, чому мій брат, який був ще дитиною, не боявся ночі. Хіба він не знав, хіба він нічого такого не чув? І той божевільний, той демон, певно, заляже й чекатиме на нього. Я уявив, як Абулу видирає в нас ножа і ріже нас самих. Ця думка сповнила мене смертельним жахом.
Підвівшись із ліжка й сказавши, що хочу випити води, я пішов до вітальні, де батько й досі сидів і дивився телевізор, склавши руки на грудях. Я приніс чашку води з кухні й випив її. Сівши на канапі коло батька, котрий засвідчив мою присутність лиш легеньким кивком, я спитав, чи з його оком усе гаразд. «Так», — відповів він і повернувся до телевізора. Там двоє чоловіків у костюмах вели дебати, а на тлі висів плакат з написом «Обговорення економіки». Мені сяйнула одна ідея, спосіб уникнути походу на вулицю з братом, тож я взяв одну з газет, що лежали коло батька, й почав читати. Батькові це подобалося — він радів кожному нашому зусиллю здобути нові знання. Водячи очима по аркушах, я питав щось у батька, але він відповідав тільки коротко, в той час як я волів, аби він говорив довше. Тож я спитав про той день, коли його дядько пішов на війну. Батько кивнув і почав, але його зморював сон, він повсякчас позіхав і тому скоротив розповідь, наскільки зміг.
Але розказана ним історія була тією самою: його дядько ховався в деревах, що стояли уздовж дороги, чекаючи в засідці на конвой з нігерійських солдатів. Його дядько зі своїми людьми випалив залпом по солдатах, котрі, не знаючи, звідки летять кулі, хаотично стріляли в ліс, поки їх усіх не вбили.
— Усіх, — завжди підкреслював батько. — Ніхто не втік.
Я знову перевів очі на газету й почав читати, молячись, щоби батько ще якийсь час не надумав іти з вітальні. Ми балакали десь із годину, майже до десятої. Я думав, що ж там поробляє мій брат, і чи не прийде він по мене. Тоді батько почав засинати. Я вимкнув світло й скрутився на канапі.
Певно, не минуло й години, як я почув, що двері відчиняються, і вловив у вітальні якийсь рух. Я відчув той рух позаду мого крісла, а тоді його рука потермосила мене, спершу легенько, а тоді затятіше, але я навіть не сіпнувся. Я спробував видати горлом якісь тихенькі звуки, але коли почав, батько поворухнувся, і за моїм кріслом щось різко хекнуло — певно, то пригнувся мій брат. Тоді я почув, як він повільно прокрався назад, до нашої кімнати. Я трохи почекав і розплющив очі. Мене вразила батькова поза. Він спав, схиливши голову на плече, а руки вільно висіли з боків. Рівний потік світла від жовтої лампи розжарення у сусідському будинку, що часто світив усередину наших кімнат з-над паркану, падав на частину його обличчя крізь розсунуті завіски, надаючи його зовнішності вигляду наполовину чорної, а наполовину білої маски. Я трохи пороздивлявся батькове обличчя, поки не переконався, що мій брат пішов, а тоді спробував заснути.
Прокинувшись уранці, я сказав братові, що пішов попити води, а батько заговорив до мене, і я сам незчувся, як заснув коло нього. Брат не відповів на це ані словом. Він сидів де сидів і дивився на обкладинку книжки з кораблем у морі й горами, схиливши голову на руки.
— Ти вбив його? — спитав я після тривалої паузи.
— Того ідіота там не було, — сказав він на мій подив. Хоч я цього не чекав, але брат мені, здавалося, повірив, і моя хитрість вдалася. Я ніколи не сподівався, що зможу бодай коли-небудь обвести його довкола пальця. Але він розповів мені, як після того, як я не зміг до нього приєднатися, він сам вийшов надвір, озброєний ножем. Він повільно йшов геть порожніми вулицями шукати божевільного, але того у фургоні не було! Мого брата це збісило.
Я лежав у ліжку, а мій розум блукав неосяжними територіями минулого. Я пригадав день, коли ми впіймали так багато риби, що Ікенна жалівся, що в нього спина болить її тягати, і ми сиділи над річкою й співали своєї рибальської пісні, наче то була пісня про свободу, та так, що геть позахрипали. Увесь залишок дня ми тільки те й робили, що співали, а вмируще сонце визирало з куточка неба, таке нерозбірливе, як пипка на грудях юної дівчини, побачена з відстані.
Мій брат на багато наступних днів загорнувся у власну шкіру, надламаний нашими послідовними невдачами. У день Різдва ми за обідом виглядали з вікна, а батько тим часом розповів, що переслав своєму другові гроші на нашу мандрівку. Слово «Торонто» танцювало навколо столу, наче фея, сповнюючи матір незмірною радістю. Здавалося, що батько — з одним напівзаплющеним оком — навмисне повторював його так часто заради неї. У переддень Нового року, коли бабахи петард лунали містом попри заборону, накладену на їх використання військовим губернатором, капітаном Ентоні Он’єруґбулемом, ми з братом насуплено сиділи у своїй кімнаті. Колись ми зі старшими братами підривали петарди на вулиці, іноді вступаючи з іншими дітьми нашої вулиці в удавані бойові дії. Але не цього Нового року.
Ми мали традицію вступати в новий рік через службу в церкві, тож і посідали до батькової машини й подалися до церкви, яка тієї ночі повнилася людьми так, що дехто стояв аж на порозі — напередодні таких днів до церкви ходили всі, навіть атеїсти. Та ніч плодила забобони й страхи перед лютим, зловісним духом останніх місяців року, котрий не жалів зубів і кігтів, аби тільки завадити людям перейти у новий рік. У народі вірили, що в ці місяці — вересень, жовтень, листопад і грудень — стається більше смертей, ніж у решті місяців разом, і боялися, що похмурий жнець блукає у цю ніч землею, до останньої хвилини збираючи свій врожай, тож коли пастор оголосив, що ми офіційно перейшли до нового, 1997 року, церкву затопила клаустрофобна какофонія, і вигуки: «З Новим роком, алілуя!» розривали повітря, а люди стрибали й кидалися одне одному в обійми, трусили головами, свистіли, гукали, співали й кричали разом із незнайомцями. Надворі з монаршого палацу Акуре, де сиділи Оби, правителі, злітали в небо феєрверки — невинні ракети, що вибухали яскравим світлом і рукотворними блискавками. І так було завжди, світ і далі простував своїм шляхом попри все, що сталося.
У традиції різдвяної пори, в людських душах не залишалося місця смутку. Але подібно до завіски, яку просто відсунули в куток, щоб освітити кімнату вдень, він стояв і терпляче чекав, поки опуститься ніч, і завіска повернеться на своє місце. Так буває завжди. Ми так само повернулися додому з церкви, з’їли суп із перцем і бісквітні тістечка, й попили солодкої води, і, як у минулі роки, батько поставив відео з Расом Кімоно у якості новорічної пісні.
Ми з Девідом і Нкем вийшли танцювати разом із моїм братом, котрий, забувши наші невдачі й навіть саму місію, тупав ногами у ритмі стаккато під біт реґґі Раса Кімоно. Мати веселилася й гукала: «Onye no chie, Onye no chie», — а Обембе, мій істинний брат, танцював у світлі ламп. Разом із більшістю людей він того дня так сильно прагнув знайти полегшення в переході, що його смуток провалився під землю, дозволивши йому вийти на благословенну арену. А на ранок, коли місто прилягло поспати, на вулиці повернувся спокій, небо замовкло, церква спорожніла й затихла, риба в річці поснула, бурмотливий вітер ледь шелестів у густій нічній темряві, батька зморило у вітальні, а матір — у її кімнаті, разом із малими, мій брат знову виступив за межі кола світла крізь бічні ворота, і грати опустилися за його спиною. Світанок інфернальною мітлою змів уламки святкування — і мир, який воно принесло, і полегшення, і навіть невдавану любов — мов конфетті, що встелило підлогу наприкінці вечірки.
15
Пуголовок
