адія була пуголовком.
Створінням, яке ловили й приносили додому в банці, але котре, незважаючи на нормальну воду, скоро помирало. Батькові сподівання, що ми повиростаємо у великих людей, його мапа мрій, скоро померла, хай там як він її оберігав. Моя надія, що брати завжди будуть поруч, що ми всі понароджуємо дітей і матимемо цілий клан, навіть напувана найбільш живильною водою з усіх, також померла. Як і надія на еміграцію до Канади, коли та впритул наблизилася до того, щоб справдитися.
Та надія прийшла з новим роком, принісши новий настрій і мир, що перекреслював смуток минулого року. Здавалося, що той смуток до нашої домівки вже не повернеться. Батько наново пофарбував машину в блискучий темно-синій колір і часто, навіть безугавно, говорив про те, як оце приїде містер Байо, та про нашу потенційну еміграцію до Канади. Він знову почав називати нас пестливими іменами: матір він кликав Omalicha, «прекрасною»; Девіда — Onye-Eze, «королем»; Нкем — Ннем, за іменем своєї матері. Перед нашими з Обембе іменами він ставив слово «рибалка». Мати набрала втрачену вагу. Тільки мого брата, здавалося, ці зміни ніяк не торкнулися. Його ніщо не цікавило. Жодні новини, байдуже наскільки значні, не могли його звеселити. Його не тішила думка про політ у літаку чи життя в місті, де можна буде кататися на скейтах і велосипедах із дітьми містера Байо. Коли батько вперше згадав про таку можливість, ця новина здалася мені епохальною. Якщо підбирати тваринний еквівалент, то для мене вона була коровою чи слоном, а для мого брата — лише мурахою. І коли ми з ним пізніше пішли до нашої кімнати, він узяв цю мурашку — обіцянку кращого майбутнього — двома пальцями й викинув у вікно, сказавши:
— Я мушу помститися за наших братів.
Але батько намірився твердо. Розбудивши нас уранці 5-го січня — так само, як точнісінько рік тому, коли він оголосив про свій від’їзд до Йоли — він повідомив про те, що їде до Лаґоса, чим викликав у мене відчуття дежа вю. Я чув від когось, що закінчення більшості речей і явищ часто схожі — хай навіть і не дуже сильно — на їхні початки. У нашому випадку було саме так.
— Я просто зараз їду до Лаґоса, — оголосив він. На ньому були його звичайні окуляри, за якими ховалися очі, й сорочка з коротким рукавом і значком Центрального банку Нігерії на нагрудній кишені.
— Я повезу ваші фотографії, щоб подати заяву на проїзні документи. На той час, як повернуся, Байо вже прибуде до Нігерії, і тоді ми всі поїдемо до Лаґоса по ваші канадські візи.
Нам з Обембе за два дні до того поголили голови, і ми пішли з батьком до «нашого фотографа», містера Літла, який тримав лавку «Літлові фотографії». Містер Літл посадив нас на м’які стільці, над якими нависав чималий відріз тканини, за котрою горіла яскрава флуоресцентна лампа. За спинкою стільця висіло біле полотно, що вкривало третину стіни. Він увімкнув осліпливе світло, поклацав пальцями й попросив мого брата сісти рівно.
Тоді батько витягнув дві 50-найрові банкноти й поклав їх на стіл.
— Роби, як треба, — показав він губами. А тоді, повернувшись, як і того дня, коли поїхав до Йоли, він пішов геть.
Після сніданку з кукурудзяних пластівців і смаженої картоплі, носячи воду з криниці до баків, мій брат оголосив, що настав час «вирішальної спроби».
— Підемо його шукати одразу, як мама з малими підуть із дому, — сказав він.
— Куди? — спитав я.
— До річки, — мовив він, не повернувши до мене голови. — Уб’ємо його, як рибу, вудками з гачками.
Я кивнув.
— Я вже двічі відстежував його до річки. Здається, він ходить туди щовечора.
— Хіба? — спитав я.
— Так, — сказав він і кивнув.
У перші кілька днів нового року він не згадував про місію, але хмурився й тримався відсторонено, часто вибираючись із дому, особливо вечорами. Він повертався й писав щось у свій записник, а тоді робив якісь паличкасті замальовки. Я не питав, куди він ходив, і він теж нічого мені не розповідав.
— Я вже довгенько за ним стежу. Він ходить туди щовечора, — сказав мій брат. — Ходить майже щодня і купається, а тоді сидить під манго, де ми його тоді побачили. Якщо ми вб’ємо його там, — він зробив паузу, ніби йому на думку раптом спало щось суперечливе, — то ніхто про це не дізнається.
— Коли нам треба рушати? — пробурмотів я, киваючи.
— Він приходить туди десь на заході сонця.
Пізніше, коли матір з малими пішли собі, а ми лишилися самі, брат вказав на ліжко й мовив:
— У нас там лежать вудки.
Він витяг із-під ліжка довгі прути. То були довгі колючі палиці із серпастими гаками на кінцях. Їх волосінь було настільки вкорочено, що здавалося, ніби гаки приєднані прямо до палиць, від чого в них стало важко впізнати вудки. Я знав, що це мій брат переробив рибальське знаряддя на зброю. Я закляк від цієї думки.
— Я переніс їх сюди після того, як пройшов за ним учора до річки, — сказав він. — Тепер я готовий.
Він, певно, переладнав зброю тоді, коли зникав з очей і не казав мені, куди. Коли таке траплялося, моя душа раптом сповнювалася страху і заливалася темною річкою похмурих видовищ, котра витікала з уяви. Я несамовито шукав брата по всьому дворі, гарячково міркуючи, де він може бути, і одного разу мені в голову прийшла одна вперта думка і засіла там намертво. У відповідь на неї, я побіг до колодязя і глибоко подихав, перш ніж наважитися підняти ляду, але вона випала в мене з руки й грюкнула назад, ніби опираючись. Шум налякав пташку, що сиділа на мандариновому дереві, і вона з гучним криком полетіла геть. Я почекав, поки розвіється пил, що здійнявся з потрісканого бетону, коли ляда з силою гупнула донизу. Тоді знову підняв ляду на криниці й зазирнув усередину. Усе, що я побачив, було сонце, що світило з-позад мене на поверхню води, показуючи дрібний пісочок на дні та пластмасове відерце, що наполовину загрузло у глину. Я дивився уважно, затуляючи очі від сонця, поки не переконався, що брата там немає. Тоді я прикрив криницю, важко дихаючи, бо засмутився через свою похмуру уяву.
Вигляд зброї переконав мене у справжності й відчутності нашої місії, неначе мені щойно сказали про неї вперше. Коли мій брат повертав її під ліжко, я згадав усе, що сказав того ранку батько. Я згадав школу, в яку б ми ходили разом із білими людьми, щоб отримати найкращу західну освіту, про яку батько завжди говорив, ніби то був якийсь шматочок раю, котрий невідомим чином не дався йому самому. Але в Канаді тієї освіти було вдосталь — як листя у лісі. Я хотів туди поїхати і хотів, щоб мій брат поїхав зі мною. А от він і досі говорив про річку, про те, як нам треба засісти на березі й чекати на скаженця, і тоді я вигукнув:
— Ні, Обе!
Це заскочило його зненацька.
— Ні, Обе, не робімо цього. Слухай, ми їдемо до Канади, ми там житимемо, — я продовжував, користуючись його мовчанням і збадьорившись від власної сміливості. — Не робімо цього. Краще поїдьмо туди, ми виростемо й станемо, як той Чак Норріс чи Коммандо, а тоді повернемося й застрелимо його або навіть…
Я замовк посеред фрази, бо він почав хитати головою. І тоді, тільки тоді я побачив лють у його сповнених сльозами очах.
— Що? Що таке? — затинався я.
— Ти дурень! — вигукнув він. — Ти не тямиш, що мелеш. Хочеш утекти, умкнути до Канади? А де Ікенна? Де, я питаю тебе, де Боджа?
Він говорив, а прекрасні канадські вулиці втратили в моїх думках усю чіткість.
— Ти не знаєш, — сказав він. — Але я знаю. Я знаю, де вони зараз. Можеш іти — мені не потрібна твоя допомога. Я сам усе зроблю.
Всі видива дітей на велосипедах одразу зблякли в моїй уяві, і мене захопило раптове й відчайдушне бажання догодити йому.
— Ні, ні, Обе, — сказав я. — Я піду з тобою.
— Не підеш! — закричав він і вискочив за двері.
Тоді я трохи посидів нерухомо, боячись залишатися в кімнаті й злякавшись, що мої померлі брати почули, як я не хочу за них мститися, бо мій брат попереджав мене, що вони можуть почути все, і я пішов на веранду й примостився там.
Мого брата довго не було, і я гадки не мав, куди він ходив. Посидівши трохи на веранді, я перейшов на заднє подвір’я, де на шворці для випраної білизни висіла одна материна барвиста раппа. Зачепившись за низьку гілку, я видерся на мандаринове дерево й усівся там думати про все підряд.