Коли пізніше повернувся Обембе, він подався просто до нашої кімнати. Я зіскочив з дерева, пішов за ним, став навколішки й почав благати, щоб він прийняв мене до себе.
— Хіба ти вже не хочеш їхати до Канади? — спитав він.
— Без тебе — не хочу, — відповів я.
Він трохи постояв нерухомо, а тоді перейшов на інший бік кімнати й мовив:
— Устань.
Я так і зробив.
— Знаєш, мені теж хочеться поїхати до Канади. І саме тому я хочу швидко впоратися з цим і почати збирати речі. Ти ж пам’ятаєш, що батько поїхав робити нам візи?
Я кивнув.
— Зрозумій же, якщо ми поїдемо з Нігерії, не зробивши цього, то не матимемо щастя. Слухай, що я скажу, — мовив він, підійшовши ближче. — Я старший за тебе і знаю набагато більше.
Я кивнув, погоджуючись.
— Тож, чуєш, я й кажу тобі, що як ми подамося до Канади, не зробивши цього, то зненавидимо те життя. Ми не будемо щасливі. Хочеш бути нещасним?
— Ні.
— І я не хочу, — сказав він.
— Ходімо, — переконано мовив я. — Я хочу це зробити.
Але він вагався.
— Правду кажеш?
— Правду, — сказав я, без кінця киваючи головою.
— Гаразд, тоді ходімо.
Уже перевалило за полудень, і на землі скрізь темними фресками повиступали тіні. Мій брат сховав зброю надворі попід вікном, замотавши вудки у стару раппу, щоб їх не помітила мати. Я чекав, поки він сходить до нашого вікна й принесе вудки. Він дав мені ліхтаря, якого теж узяв з собою.
— Це на випадок, якщо доведеться чекати до темряви, — пробурмотів він. — Зараз найкращий час, ми точно застанемо його там.
Ми вийшли ввечері, як рибалки, котрими колись були, несучи вудки з гачками, замотані у старі раппи. Вигляд горизонту пробудив у мені потужне відчуття дежа вю. Він увесь залився рум’янцем, а над ним висіла червона куля сонця. Йдучи до фургона Абулу, я помітив, що дерев’яний вуличний стовп лежав повалений, навислу над дорогою лампу розбито на друзки, а дроти, що тримали її патрон, розмоталися, і флуоресцентний рефлектор низько звисав на них над землею. Ми обходили місця, де могли зустріти людей, котрі знали нашу історію і котрі б співчутливо і навіть з підозрою дивилися б нам услід, якби ми потрапили їм на очі. Ми планували залягти на скаженця в заростях трави есан, над стежкою, що вела до річки.
Поки ми чекали, мій брат розповів, як раніше бачив над Омі-Алою якихось людей у дивних позах, котрі ніби вклонялися якомусь божеству, і він сподівався, що цього разу їх там не буде. Не встиг він договорити, як ми почули голос Абулу, що радісно наспівував, прямуючи до річки. Навіженець зупинився перед бунгало, де сиділи один проти одного двоє чоловіків, один з яких був голий по пояс, і грали в «Людо». В середині ігрової дошки під прозорою прямокутною пластинкою була закріплена фотографія білої жінки-моделі. Чоловіки кидали кубика й проводили дошкою свої фішки, поки не досягали призових ліній. Абулу став до них навколішки й завзято залопотів і затрусив головою. Сонце саме заходило, і то була пора, коли він зазвичай перетворювався на Абулу надзвичайного: його очі ставали очима якогось духа, а не людини. Він запричитав глухим, схожим на стогін голосом, а двоє чоловіків продовжували гру, ніби не помічали, що він читає свою молитву про них, ніби одного з них не звали містером Кінгслі, а іншого — якимось йорубським прізвищем, що закінчувалося на «ке». Я вловив кінцівку пророцтва: «…коли твоє дитя, містере Кінгслі, сказало, що ладне пожертвувати власну дочку на олтарі грошей. Його застрелять на смерть озброєні бандити, а його кров забризкає скло машини. Володар легіонів, Сівач Зелених Рослин, каже, що він буде…»
Він ще й досі говорив, коли чоловік, якого Абулу назвав містером Кінгслі, скочив на ноги й забіг до бунгало в нападі люті. Він вискочив звідти, махаючи мачете й вивергаючи убивчі прокльони, а тоді погнався за Абулу аж до того місця, де стежка врізалася в зарості есану, і зупинився. Чоловік повернувся до будинку, попереджаючи, що вб’є Абулу, коли той бодай раз іще наблизиться до його будинку.
Ми потихеньку відступили й подалися до річки слідом за Абулу. Я йшов за своїм братом, як дитина, котру тягнуть на місце відбуття тілесного покарання, нажахана батогом, але нездатна піти кудись в інший бік. Обембе ніс замотані вудки, а я — ліхтаря, і спочатку ми йшли повільно, щоб не збудити підозру людей навколо, але щойно діставшись місця, яке Небесна церква затуляла собою від поглядів з вулиці, ми наддали ходи. Навпроти їхніх дверей лежало на животі козеня, поруч з яким розлилася мапою якоїсь країни калюжа жовтої сечі. Одна стара газетна сторінка, вочевидь, принесена вітром, прилипла до дверей, наче афіша, а решта газети лежала розгорнута на землі перед ними.
— Почекаймо тут, — сказав мій брат, відсапуючись.
Ми майже дісталися кінця стежки, що вела до берега. Я бачив, що він теж боявся і що вим’я, з якого ми живилися відвагою, спорожніло і зсохлося, як груди старої. Він сплюнув і човгнув по слині кедом. Я зрозумів, що ми підійшли доволі близько, коли почув з боку річки, як Абулу співав і плескав у долоні.
— Він там, нападаймо зараз, — випалив я, і моє серце знову забилося швидше.
— Ні, — прошепотів брат, хитаючи головою, — треба трохи почекати, щоб пересвідчитися, що ніхто не надійде. А тоді підемо й уб’ємо його.
— Але ж уже темнішає?
— Не хвилюйся, — сказав він, а потім озирнувся й витягнув шию, вдивляючись у далечінь. — Треба тільки подивитися, чи не надійдуть ті двоє чоловіків.
Я помітив, що його голос почав зриватися, як у того, хто недавно плакав. Я уявив, як ми перетворюємося на тих лютих паличкастих чоловічків, яких він малював, — тих безстрашних відчайдухів, які були здатні убити скаженця, — але я боявся, що мені не стане хоробрості бути, як ті вигадані хлопці, котрі уміли порішити божевільного каменюками, ножами й гачкуватими вудилищами. Я поринув у ці думки, а мій брат тим часом розмотав зброю й простягнув мені мою. Вудилища були дуже довгі, вищі за кожного з нас, якщо уперти їх одним кінцем у землю, як це робили зі своїми списами воїни давніх часів. Поки ми чекали, а з річки чулося хаотичне бовтання у воді, плескання в долоні й співи, мій брат зиркав на мене, і я почув несказане: «Готовий?» І щоразу, як я його чув, моє серце завмирало, а тоді продовжувало битися, і я з тривогою чекав братової команди.
— Бене, ти боїшся? — спитав він після того, як уклав до рук вудку з гачком і жбурнув раппу в кущі. — Скажи, боїшся, га?
— Так.
— Чому ти боїшся? Ми от-от помстимося за своїх братів, Ікенну і Боджу, — він витер чоло, впустив свою вудку на трав’яний настил і поклав руку мені на плече.
Він підійшов ближче, й, піднявши свою гачкувату вудку так, що з неї впала раппа, обійняв мене.
— Слухай, не треба боятися, — прошепотів він мені на вухо. — Ми чинимо правильно, і Бог це знає. Ми будемо вільні.
Надто наляканий, аби сказати те, що я справді мав на думці, — що йому треба відступитися й дозволити мені й собі самому повернутися додому, і що я боявся можливих поранень — я пробурмотів свою словесну димову завісу:
— Зробімо все швидко.
Він глянув на мене, і його лице повільно освітилося, наче вогник, що розгоряється в ліхтарі. І в ту пам’ятну мить я розумів, що гніт у тому ліхтарі обережно накручують руки моїх мертвих братів.
— Так і буде! — закричав мій брат у темряву.
Він почекав, а тоді кинувся бігти в бік річки, а я — за ним.
Пізніше, після того як ми дісталися берега, я не міг точно сказати, навіщо ми так голосно кричали, коли налітали на Абулу. Мабуть, через те, що в ту мить, коли я скочив на ноги, моє серце перестало битися, і я хотів знову його розворушити, а може й тому, що мій брат почав шморгати носом, поки ми прямували вперед, наче солдати давніх часів, а може тому, що мій дух летів переді мною, наче м’яч у канаву з багном. Абулу лежав на спині, дивився на небо й голосно співав, коли ми вибралися на берег. За ним простягнулася річка, і її води були мов покривало, зіткане з темряви. Очі навіженого були заплющені, і навіть коли ми кинулися вперед із несамовитими криками, що рвалися з глибини наших душ, він не помітив цього. Джин, який наче раптом заволодів нами в ту мить, вискочив на поверхню моїх думок і роздер усю мою розсудливість на клапті. Ми сліпо штрикали гачками на вудилищах йому в груди, обличчя, в долоню, в голову, в шию і скрізь, куди могли втрапити, а самі кричали й рюмсали. Навіжений оскаженів, отупів, знесамовитів. Він викидав угору руки, щоб загородитися, відбігав, скрикував і голосив. Наші удари продірявили його тіло, пробиваючи криваві дірки й вириваючи шматки м’яса щоразу, як ми смикали нашими гачками. Хоч мої очі лишалися переважно заплющеними, коли я їх на якусь мить розкривав, то бачив, як від його тіла відділяються шматки й звідусіль виступає кров. Його безпомічні крики струсили основи мого єства, але ми вперто й дико, як птахи у клітці, били його своєю злістю, перестрибуючи в тій клітці з жердини на жердину, згори й додолу. Скаженець горлав щось беззмістовне оглушливим голосом, а його тіло скрутила паніка. Ми не переставали бити, смикати, кидатися, кричати, плакати, рюмсати, аж поки ослаблий, скривавлений і заплаканий, мов дитина, Абулу не впав на спину просто у воду, гучно хлюпнувши. Мені колись казали, що коли людина хоче здобути щось, чого наразі не має, то якою б та річ не була верткою, поки людина здатна рухатися, вона врешті-решт досягає своєї мети. Отак було і з нами.