Поки ми дивилися, як його тіло повільно відпливає геть, вивергаючи кров у потемнілі води, наче поранений левіафан, ззаду почулися голоси, що гучно говорили мовою гауса. Ми крутнулися назад і побачили обриси двох чоловіків, що бігли до нас, махаючи ліхтарями. Перш ніж ми встигли переставити ноги, один з них уже став коло мене, схопивши ззаду за штани. Від нього важко й приголомшливо війнуло випивкою. Він повалив мене на землю, говорячи щось поспішливою дріботливою мовою, якої я не розумів. Я побачив, як мій брат біг уздовж дерев, гукаючи мене на ім’я, а другий чоловік спотикався за ним слідом. Мій же тримав мою ліву руку, мов кліщами, і здавалося, що, коли я смикнуся сильніше, вона просто відірветься. Намагаючись виборсатися з його захвату, я схопив вудилище й ударив чоловіка гачком з усією відвагою, на яку спромігся. Він закричав і затупав навколо мене, шаленіючи від болю. Його ліхтар упав на землю й на мить висвітив його чобіт. Я зразу добрав, що це один із тих солдатів, яких ми на днях бачили на річці.
Мене оповило вихором страху. Переляканий, я побіг звідти якнайшвидше, між будинками й стежками у траві, аж поки не наблизився до хирлявого фургона Абулу. Тоді я спинився, упер долоні в коліна й почав набирати ротом життя, повітря, спокій — усе разом. Схилившись чи не до землі, я побачив солдата, що був погнався за моїм братом — тепер він біг назад, до річки. Напівзігнувшись, я кинувся за фургон Абулу, щоб укритися там, а моє серце калатало від страху того, що він міг мене помітити, проходячи повз. Я нерухомо трохи почекав, уявляючи, як він зараз підійде й витягне мене з-за фургона, але що довше я чекав, то більше мене втішала думка, що він не міг мене запримітити, бо навколо фургона не було жодного вуличного ліхтаря, а найближчий із тих, що були, стояв розбитий і зігнутий, а навколо нього вилися мухи, наче стерв’ятники, що збираються над падлом. Потім я проповз через невелику ділянку палого листя між фургоном і яром за нашим двором, а тоді помчав додому.
Знаючи, що матір мала вже зачинити крамницю й повернутися додому, я обрав дорогу через задній двір і свинячий вигін. Далекий місяць освітлював ту ніч так, що дерева стояли страшні — як чудовиська з темними головами з нерозрізненними рисами морд. Коли я наблизився до нашого паркану, повз мене промайнув кажан, і я провів його очима до будинку Іґбафе. Я згадав його діда — єдиного, хто міг бачити, як Боджа падав у колодязь. Він помер у заміському шпиталі ще у вересні. Йому було вісімдесят чотири. Перебираючись через паркан, я почув шепіт. То був Обембе. Він сидів у дворі під стіною й чекав на мене.
— Бене! — голосно прошепотів він, піднімаючись із приступки коло криниці.
— Обе! — погукав я до нього, зіскакуючи з паркану.
— Де твоя вудка? — спитав він, намагаючись віддихатися.
— Я… покинув її там, — прозатинався я.
— Нащо?!
— Вона застрягла в руці того чоловіка.
— Справді?
Я кивнув.
— Той солдат ледь мене не схопив, от я й ударив його нею.
Мені здалося, що брат мене не зрозумів, тож коли він вів мене до помідорної грядки на задньому дворі, я розповів, як усе сталося. Ми познімали заляпані кров’ю сорочки й закинули їх у кущі за парканом, як підкидали в небо повітряних зміїв. Мій брат узяв свою вудку, щоб сховати її за грядками, але коли він увімкнув ліхтаря, я побачив нанизані на гачок намистинки скривавленої плоті Абулу. Він постукав гачком бо стіну, щоб збити їх, а я скрутився під парканом, і мене вирвало на землю.
— Не хвилюйся, — сказав він, а цвіркуни підкреслили його слова. — Усе закінчено.
— Усе закінчено, — повторив чийсь голос у моїх вухах. Я кивнув, а мій брат кинув свою вудку, ступив уперед і обійняв мене.
16
Півні
и з братом були півнями.
Створіннями, які піють і будять людей, оголошуючи про закінчення ночі, як природні годинники, але котрих за їхню службу забивають на поживу людям. Ми стали півнями після того, як убили Абулу, але процес перетворення на півнів насправді почався через кілька секунд після того, як ми зайшли з городу до будинку й побачили там пастора Коллінза з нашої церкви, який прийшов нас навідати і котрий з’являвся ледь не щоразу, коли щось траплялося. Його поранена голова і досі була замотана бинтами.
Він сидів у вітальні в кріслі коло вікна, розкинувши ноги так, що між ними примостилася Нкем, граючись і балакаючи собі без угаву. Побачивши нас, він закричав своїм низьким, розкотистим голосом. У той же час мати, що вже почала непокоїтися й думати, де нас носить, і котра закидала б нас питаннями, якби не присутність пастора, тепер тільки кинула зацікавлений погляд і легенько зітхнула.
— Рибалки! — загукав пастор Коллінз, щойно побачивши нас, і скинув руки в повітря.
— Сер, — хором відгукнулися ми з Обембе. — Доброго вечора, пасторе.
— Ehen, діти мої. Підійдіть та привітайте мене.
Він трохи встав, щоб потиснути нам руки. У нього була звичка тиснути руки всім, з ким він зустрічався, — навіть малим дітям — з певною і незвичною поштивістю й скромністю. Якось Ікенна сказав, що пастор зовсім не плохенький дурник, а скромний лиш тому, що є «заново народженим». Він був на кілька років старший за батька, але нижчий і міцніше збудований.
— Пасторе, коли ви прийшли? — спитав Обембе, блискаючи усмішкою й стаючи поруч із ним. Хоч ми й викинули сорочки на звалище за парканом, від мого брата пахло травою есан, потом і ще чимось. Від його запитання пасторове обличчя посвітлішало.
— Та вже довгенько сиджу, — відповів він. Пастор глянув на годинника, що сповз рукою на зап’ястя. — Прийшов, мабуть, о шостій, або ні, десь за п’ятнадцять шоста.
— Де це ваші сорочки? — здивовано спитала мати.
Я злякався. Ми не спланували оборону і навіть не подумали про неї, а сорочки викинули тільки тому, що їх заляпала кров Абулу, і ми увійшли до будинку в кедах і шортах.
— Це все спека, мамо, — трохи помовчавши, сказав Обембе. — Ми геть змокли від поту.
— А ще, — продовжувала вона, зводячись на ноги й уважно нас оглядаючи, — Бенджаміне, подивися на себе, чого це в тебе вся голова запорошена?
Усі очі звернулися до мене.
— Кажи, де ви були.
— Грали у футбол на полі коло школи, — відповів Обембе.
— Ой лишенько! — скрикнув пастор Коллінз. — Оті вже мені вуличні футболісти!
Девід почав знімати сорочку, чим відволік увагу матері.
— Чого це ти? — поцікавилася мати.
— Спека, спека, мамо. Мені теж жарко, — відповів він.
— Жарко, кажеш?
Він кивнув.
— Бене, увімкни йому вентилятора, — наказала мати, а пастор тільки засміявся. — І бігом ідіть обидва до ванної та добре вмийтеся!